Глава 40

****************

На наступний ранок після представлення Реймом Шандри як своєї вовчиці, першим прокинувся Іллар. Піднявшись з ліжка, він злякано скрикнув.

- Ох, ти ж мій бог всіх звірів! – завив він, відскочивши назад до свого ліжка.

Його крик розбудив Норта, що ще дрімав, і той теж підхопився з готовністю боротися.

- Що? Де? Кого бити? – розгублено озирався він по сторонах, прийнявши бойову стійку.

- Нікого, - заспокоїв його Іллар. – Ти тільки глянь.

Приятель вказав на ліжко Рейма: замість високого брюнета там розлігся, витягнувши лапи, величезний чорний вовк в уривках піжами, зайнявши всю ширину ліжка.

- Він що, помер? – в жаху видихнув Норт, збліднувши.

Непідробний страх змусив не на жарт хвилюватися за друга, який начебто тільки почав налагоджувати свою зруйноване життя.

- Ми, коли вмираємо, у людей перетворюємося, - невдоволено пирхнув Іллар, ляснувши його по плечу.

- Тоді чому він з ранку вовком? Він же не міг трансформуватися, - згадав Норт.

- Не знаю, - Іллар знизав плечима. – Але, як бачиш, зараз зміг. Значить, щось змінилося.

- Чи це знову чиїсь витівки, - підозріло припустив Норт. - Магічний капкан знову? Або це зовсім не Рейм?

- А одяг? Треба його розбудити, - занепокоївся Іллар.

- Гей, Рейме! – гукнув вовка стривожений Норт. – Чи це ти?

Вовк заворушився і підняв голову. Обернувшись, він блиснув на них зеленими очима, а, відвернувшись, розтанув. Хлопець, що повернувся, сів на ліжку, роздивляючись на собі шматки одягу.

- От дідько, - лайнувся Рейм, зриваючи з себе залишки футболки.

- Ух, - видихнув Іллар, - начебто наш Рейм. І ніяких капканів.

- Вибачте, - промовив Рейм, потираючи очі, - схоже, я вночі довільно трансформувався.

- Це вперше після того? – запитав Іллар, і всі знали, що він мав на увазі.

- Ні, - мотнув головою Рейм.

- А чого тоді нам не сказав? – з докором запитав Іллар.

- Не встиг, - гмикнув той. – Я зміг зробити це тільки вчора поруч з Шандрою.

- Тобто, до тебе повернулася здатність трансформуватися після ночі з нею? – уточнив Норт, за що заробив несхвальний погляд Іллара.

- Точно сказати не можу, - знизав плечима Рейм, - але коли вранці прокинулися, я відчув потребу прийняти звіроформу. І зміг це зробити, точніше сказати, що вона сама вирвалася. Але чому це сталося, не знаю. З'явилася так само раптово, як і зникла.

- Яка тепер різниця, - натхненно промовив Іллар, розводячи руками. – Головне, що з тобою все в порядку. Можливо, причиною всьому був стрес. Все ж ми не дорослі вовки.

- Можливо, - погодився з ним Рейм. – Поруч з Шандрою я відчував себе найспокійніше.

Але про себе відзначив, що причиною такого збою міг бути пережитий ним сильний страх, а спілкування з Шандрою допомогло знайти душевний спокій і надію на світле майбутнє. Одяг довелося викинути, при зміні подоби він невиправно розірвався. Але подібне враховувалося, і молодих перевертнів батьки дбайливо забезпечували додатковими комплектами одягу. Порадувало, що хоч не розпатрав ліжко уві сні.

- Сподіваюся, тепер життя повернеться в нормальне русло, - важко зітхнувши, мовив Іллар, наливаючи каву в чашки.

- Сподіваюся, - із сяючою посмішкою відповів йому Рейм, що перевдягся, і сидів за столом.

- Отже, і всі твої сили повинні прийти в норму? - поцікавився Норт, який сидів навпроти нього.

- По ідеї повинні, - посміхнувся спадкоємець.

- А батько знає про звіроформу? - запитав Іллар, сідаючи за стіл зі своєю чашкою.

- Ага, він в курсі всього, крім того, хто саме намагався втопити, - уточнив Рейм.

- Тоді треба і йому повідомити цю новину, - висловився Іллар. - Щоб не хвилювався.

- Ай, не хочу, - відмахнувся Рейм, - треба спочатку переконатися, що все прийшло в норму. До того ж він повинен на днях приїхати знову. Тоді і розповім.

- Ну, дивись, - хмикнув Іллар, - я б повідомив своїм, щоб не турбувалися.

Рейм посміхнувся і знизав плечима. Йому дійсно хотілося спочатку переконатися, що все повернулося на своїх місцях, а потім радувати інших. А ще він відчував провину перед батьком за те, що наговорив, тоді як він мав рацію.

***

Автомобіль мчав по трасі, керований твердою рукою перевертня. За вікном проносився засніжений ліс і замети на узбіччі.

- Чому? Чому він нічого не сказав? – вбитим голосом запитала Аніка.

Вона в сотий раз задавалася цим питанням, звинувачуючи себе в стражданнях свого вовченяті. За останні роки вона вже й забула, що була колись людиною. Однак довелося згадати, коли дізналася про неприємності сина.