Глава 30

Рейм

Не знайшовши відповідної інформації в книгах про звіриному подобу, переключився на ті, що опосередковано стосувалися її. Потік нескінченної інформації, постійна напруженість, і на додачу позначалися безсонні ночі. Таке навантаження сильно стомлювало. Вже мерехтіло перед очима від мудрих літер старовинних текстів на пожовклому папері. І так траплялося, що від втоми і напруги іноді засинав над книгами.

- Прокинься, соня, - розбудили мене знайомий голос і наполегливе смикання за куртку.

Я різко підірвався, ледь не впавши зі стільця, скидаючи книги зі столу. Спершу здалося, що знову мене захопили мисливці. Потерши очі, я подивився на того, хто мене розштовхав. Шандра.

- Ой, здається, я налякав тебе, - прошепотіла вона, відступившись від столу й дивлячись на мене винуватим поглядом.

- Ні, зовсім ні, - поспішив я заспокоїти її, потерши обличчя долонями, щоб розігнати залишки сну. – Я навіть вдячний, а то засидівся тут.

- Ага, - посміхнулася дівчина, - мабуть, щось дуже цікаве вчиш, якщо так поринув у вивчення. Аж з головою.

- Та різні дурниці, - відмахнувся я, піднімаючи книги, що впали, і вирішив відвернути увагу від себе: – А ти як тут опинилися?

- Зайшла книжку взяти, - відповіла Шандра з посмішкою. – І помітила, як ти хропеш. Та й подумала, що варто повернути тебе з царства сну, щоб ніхто не нашкодив. А то ти так міцно спав, що я цілу хвилину розштовхати не могла.

- Справді? – недовірливо перепитав я, на що дівчина тільки знизала плечима, і в виправдання пробурчав: – Напевно, цікавий сон снився. Але думаю, вже можна збиратися додому. На сьогодні я вже начитався.

- Слід іноді і відпочивати, - промовила Шандра все тим же ніжним тоном, яким вона любила давати мені поради.

Мабуть, почула, що я надмірно стараюсь у своїх прагненнях освоїти знання. Але часу в мене залишалося все менше, і необхідно знайти відповідь.

Склав книги в стопку і, закинувши рюкзак на плече, взяв їх, щоб віднести до столу бібліотекаря. Шандра пішла за мною, тримаючи в руках обрану для себе книгу.

- Будеш ще щось брати? – запитала мене бібліотекар, коли я поставив стопку.

- Ні, на сьогодні з мене досить, - втомлено хитнув я головою.

Розпрощавшись з бібліотекарем, ми попрямували до виходу. Зовні вже стемніло, і йшов невеликий сніг. Мороз був несильний, так що ми майже не помічали його, хоч і легко вдягнені: що я, що Шандра. Кілька хвилин ми йшли мовчки, поки я, нарешті, не наважився порушити тривалу тишу.

- Ти в гуртожиток? – нічого іншого запитати не придумав.

- Ні, - відповіла вона.

- А куди ж? – здивовано запитав я. – Пізно вже.

- Мені потрібно в театр, - відповіла Шандра з затримкою.

- У театр? – перепитав я. – Хіба сьогодні є вистава?

- Ні, - відповіла вона і пояснила: – Я член театрального клубу, тому мені потрібно туди з технічних причин.

- Ти актриса? – з усмішкою запитав я, заінтригований її поясненням. – Не пригадую тебе на сцені, але може, ти була так добре загримирована, що не впізнавав... - а потім засмутився, розуміючи, що раніше взагалі її не помічав. - Чи не помічав.

- Ні, - розгублено похитала головою Шандра, - не актриса. Коли на початку навчального року пропонували вибрати заняття за інтересами, я дізналася, що в майстерню театру потрібні досвідчені в шитті і викройках, і це довелося мені по душі.

- А я так і не визначився досі, чим би хотів займатися, - зізнався я.

Ми продовжували йти засніженою доріжкою, яка веде в бік гуртожитків від бібліотеки. Розчищені напередодні доріжки знову засипало рівним шаром снігу, по якому ще ніхто не ходив. Диво природи, що повторюється щороку – все завмирало і приховувалося холодним покривалом, щоб пробудитися навесні до нового етапу життя.

- Думаю, тобі турбот і так вистачає, - розуміюче відгукнулася Шандра.

- А чим ти займаєшся? – поцікавився я.

- До сцени я прямого відношення не маю, це було б занадто для мене, - відповіла вона, відмахнувшись, - а займаюся підготовкою театрального реквізиту. Шию костюми для вистав. Я костюмер.

- Хм, це теж цікаво, - я постарався підтримати свій інтерес до цього питання. – Адже без костюмів багато виступів були б нецікаві. Не дарма кажуть: театр починається з вішалки.

Відвідування театральних виступів входило в курс культурного розвитку студентів в університеті. Хоча на них приходили всі бажаючі, хто мешкав на території – студенти, викладачі, обслуговуючий персонал, наглядачі і члени їхніх сімей. Виступи проводилися зазвичай раз на тиждень, іноді раз в два тижні, залежало від складності вистави.

- Костюми це одна з складових всієї постановки, - відповіла Шандра з посмішкою, не бажаючи перебільшувати свою значущість. – А так успішний виступ - це результат роботи всієї театральної команди.

- Постривай, а хіба в такий пізній час там хто-небудь є? – поцікавився я. – Там зараз репетиція?

- Ні, - відповіла вона. – Просто я волію працювати, коли там нікого немає. Ніхто не заважає і не відволікає. Можна спокійно займатися справою.

Ми дійшли до розвилки доріжок, де одна з них вела до будівлі театру, який розташовувався поруч з навчальним корпусом.

- А я вже подумав напроситися піти з тобою, - з сумною посмішкою зізнався я, потайки сподіваючись, що вона все ж дозволить піти.

- Зі мною? - здивовано перепитала Шандра.

- А є ще хтось, хто збирається в театр? - запитав я, посміхаючись.

- Ну... - розгублено промовила вовчиця. - Навіщо? Там же нікого немає. Що ти там будеш робити?

- А як же, завжди мріяв побувати за лаштунками, - абсолютно чесно відповів я. - До того ж година пізня, заодно буду тобі за супровід. Обіцяю не заважати.

- Та що ти, - заусміхалася Шандра. - Ти мені заважати не будеш. До того ж я тобі повинна.

- Це за що ж? - я запитально підняв брову.

- Я ж сама напросилася з тобою на дах, - сором'язливо пояснила вона.