Глава 25

Рейм

Грюкнувши дверима, я помчав на вулицю, щоб опинитися подалі від усіх. Поки спускався по сходах, виникла думка забратися на дах. Там точно нікого немає, і можна буде спокійно побути на самоті. І дарма, що все в снігу.

Вискочивши на вулицю, пішов по доріжці, щоб піднятися по пожежній драбині наверх. Закралася підозра, що у мене починається роздвоєння особистості: один голосок повторював, що так і треба ставитися до нижчих за ієрархією, а інший, що з друзями так не поводяться. Занурившись в душевні терзання, я дивився тільки собі під ноги. Так би та йшов, нікого не помічаючи, якби мене не озвався знайомий голос.

- Рейме? – дівочий голос вирвав з важких думок про те, що тільки що вдарив друга, який бажав мені тільки найкращого.

Підняв голову і побачив Шандру. Дівчина стояла на доріжці навпроти мене в парі кроків і посміхалася.

- Привіт, - натягнуто посміхнувся у відповідь.

Не хотілося показувати, що у мене труднощі.

- Куди так пізно, якщо не секрет? – дівчина соромливо посміхнулася.

- Тут недалеко, - відповів я, покосившись на дах. – А де ти бродиш?

- В бібліотеку бігала, - Шандра показала книжку в руках. – Вдень не було часу заскочити.

- Ясно, - кивнув я. – Не буду затримувати.

- А все ж куди прямуєш? – допитувалася вона.

- А я... - задумався говорити їй чи ні. – Захотілося забратися на дах.

- На дах? – усміхнулася Шандра. – Що ти там забув?

- Цікаво дізнатися що там, - збрехав я. – Ніколи там не був.

Дівчина помовчала, мабуть, щось обмірковуючи, і промовила:

- А можна мені з тобою?

Це трохи приголомшило. Ніяк не очікував, що їй захочеться піти за мною. Але відмовляти чомусь не хотілося. Може, тому що не хотів образити відмовою, як і раніше, відчуваючи вдячність за порятунок?

- Ну, якщо не боїшся, то можеш піти, - знизав я плечима, не знаючи, що ще сказати на це прохання.

- Ха, ти ще скажеш, - зневажливо пирхнула Шандра з нотками зачеплену гордості. – Я вовчиця чи хто?

Вона гордо підняла голову, дивлячись на дах будівлі гуртожитку. Світло з вікон висвітлив її обличчя з хитрою посмішкою.

- Ой, що ти, - я поспішив виправдатися. – Я лише хотів уточнити. Деякі вовчиці бояться висоти.

- Ображаєш, - спохмурніла Шандра. – Я не з таких.

- Ну, тоді ходімо, - наша розмова примусила мене забути про проблеми, які виникли перед нашою зустріччю.

Я обійшов її і подався за ріг будинку, де на іншій стороні знаходилася пожежна драбина.

- Давай сюди книжку, - сказав я їй, коли ми зупинилися біля сходів.

- Так я з нею зможу піднятися, - заперечила вона, притискаючи книгу до себе.

- Тут слизько від намерзлого льоду, - наполіг я, відбираючи книгу. – Ще впадеш.

- Не страшно, виживу, - саркастично пирхнула Шандра.

- Цього ще мені не вистачає, - сердито пробурчав я, піднімаючись по сходах угору.

Опинившись на даху, я допоміг піднятися дівчині. Відійшовши від краю, ми озирнулися. Дах похилий, але не крутий. Сніг невеликим шаром лежить незайманий, підталий місцями від тепла димоходів навколо. Взявши Шандру за руку, повів за собою далі по даху. Вона збентежено опустила очі, коли торкнувся її руки, але я зробив вигляд ніби не помітив цього. Озирнувшись, ми влаштувалися біля одного з димарів. Було тепло і зручно сидіти на виступі, вільному від снігу.

- То як, страшно? – поцікавився я, мимоволі посміхаючись.

- Знову дурні питання, - показово зітхнула дівчина, притискаючи до себе книгу, яку забрала назад.

- Хто знає, раптом злякалася, - засміявся я.

- Я не боягузка, - обурилася тихо Шандра.

І більше нічого не сказала, але я вловив, на що вона натякнула. Схоже, прямо сказати цього вона не наважилася.

- Я знаю, - опустивши голову, відвернувся в бік, не наважившись дивитися їй в очі. – Якби була боягузкою, то не кинулася б мені на допомогу. І я тобі дякую від усього серця.

Випроставшись, подивився на неї. Шандра сховала нижню частину обличчя під шарфом і косо дивилася на мене.

- У тебе стільки печалі в очах, - раптом сказала вона. – Тебе знову хтось образив?

Це питання поставило у незручність і змусила знову відвернутися. Не знав, що відповісти. Сказати, що все навпаки, що це я образив друга, який прагнув мені допомогти? Тоді як я буду виглядати в її очах? Адже вона дивилася з турботою і захопленням. Я вже й забув, що раніше так на мене дивилися багато хто. І вона, схоже, свого ставлення до мене не змінила.

- Ні, все нормально, - замислено відповів я. – Просто іноді мучать погані спогади. Тому сюди забрався.

- А я думала тебе на романтику потягнуло, - засміялася Шандра. – Вирішив помилуватися невимовним пейзажем, що відкривається з даху гуртожитку. Глянь, - вона витягнула руку вперед, - який вид: всі такі маленькі, смішні.