Глава 20

Рейм

Повернувшись на територію універу, ні Двейна, ні його дружків не виявив. Зграя боягузливих гієн злиняла, не озираючись. Пробирався через ліс я довго, навмисно тягнучи час, щоб народу на території поменшало. Перебіжками проскочив до гуртожитку і забрався по стіні до вікна нашої кімнати. Через двері не став заходити, щоб уникнути ризику небажаної зустрічі з ким-небудь у коридорі. Підозрював, що мій вид викликав би багато питань. Та й запахи, які йшли від мене, могли привернути увагу. Постукавши тихенько у вікно, став чекати, поки відкриють.

- Рейм? – у вікні показалася здивована фізіономія Норта.

- Ні, сам чорт, - рикнув я і, відштовхуючи його і заходячи у кімнату.

Далі мене зустрів шокований Іллар. Обидва вовка дивилися на мене, як на появу самого Звіриного Бога, втративши дар мови. У брудному одязі, весь в крові, з запахом людини і злий, як породження темряви.

- Тільки не треба ні про що мене питати, - відразу ж припинив їх розпитування.

Проковтнувши виниклі питання, обидва мовчки дивилися на мене, доки роздягався. Я не був налаштований на пояснення події. Мислив ще погано: в голові відгукувалися наслідки удару, та й біль в ребрах заважав зосередитися. Однак я не забув непомітно від них заховати відеореєстратор в шафу серед своїх речей.

- І вистачить на мене витріщатися, мов на вовчицю, - пробурчав я, зібравшись в душ. – Краще віднесіть мої речі в пральну машину.

І жбурнув забруднений одяг Іллару. У такі моменти я радів, що спадкоємець, і вони підкоряються моїм наказам без заперечень. Іллар мовчки кивнув і пішов у ванну, де розташовувалася пральна машина. Норт, проводячи мене поглядом до ванної, зайнявся своїми справами. Почекавши, поки вийде Іллар, я закрив за собою двері.

Опинитися під струменями води приємно. Бруд і дратівливі запахи швидко зникли, і дихати стало вільніше. Полегшало і на травмованих ділянках тіла, які пекло зсередини, як від вогню. Йшов процес відновлення, а він часом болючіший, ніж сама травма, але прохолодна вода полегшила цей біль.

Відмившись від крові і бруду, я глянув на себе в дзеркало. Мама не раз казала мені, що я вродливий, і багато хто будуть помічати даний факт, і це одна з моїх переваг. Але чомусь в моїй історії з напівкровкою це ніяк не допомагало. Безперечно, зустріч обличчям з асфальтом нікому не додає привабливості. Будь я людиною, напевно, пів-обличчя залишилося б на дорозі: половина чола розсічена, вся щока теж, скула майже до кістки. Хоча ні, тут я сильно применшив: людина при такому взагалі не вижила б! Для нас відновлення наших тіл у свій первісний стан настільки природний процес, що ніхто навіть не замислювався, що буває по-іншому. Ми майже бездоганні створіння природи. Уявивши, що таким жахливим можна залишитися назавжди, мені стало страшно. Важко ж доводитися людям, коли навіть найменша подряпина може залишити шрам.

Але я вовк, і моя шкіра вже почала відновлюватися за той час, що плентався лісом. Залишилися тільки глибокі пошкодження, які до завтра теж зникнуть. Торкнувшись правого боку, помацав ребра - вони також зросталися, відгукуючись неприємними відчуттями. Від спогадів про біль після удару, мимоволі скривився. Оглянувши решту тіла, з'ясував, що по всьому правому боці залишилися гематоми від зіткнення з машиною. Тепер зрозуміло, чому хлопці на мене так витріщалися, коли роздягався. Але, думаю, що вони теж до завтра зникнуть, хоча таких пошкоджень я ще не отримував.

Коли вийшов з ванної, Іллар та Норт сиділи за столом кухонного куточка, поглядаючи на мене з докором.

- Тільки не треба так на мене дивитися, - огризнувся я, почавши вдягатися.

- А як ми повинні дивитися на того, хто наражається на небезпеку, не попередивши нас? - посмів засперечалися Іллар.

- Нічому я не піддаюся, - відгукнувся я, вже зменшивши запал.

Про ступінь своєї дурості я знав і без їхніх докорів.

- І не обманюєш теж? - пробурчав Іллар собі під ніс.

Хвилювання вовків моєї зграї справедливе. Однак мені не дуже хотілося пояснювати мотиви своїх дій. Спадкоємець не зобов'язаний нікому пояснювати свої вчинки або звітувати перед кимось. Хіба що перед батьком. Адже я дбав про їхнє благополуччя. Кожен раз, опиняючись поруч зі мною, вони несправедливо страждали, намагаючись підтримати. Більше не хотів, щоб їм діставалося за мене. Поки справлявся сам, і так мені простіше, але зізнаватися їм у цьому не збирався.

- Ага, не піддаєшся, - пирхнув Норт, не стримавшись. – Ще скажи, що в бібліотеку ти ходив на побачення, і так тебе відмегелила вовчиця, якій не вгодив.

У мене від його версії мимоволі вирвався смішок. Вміє повеселити, кошлатий звір.

- Якщо зустріч з позашляховиком можна назвати побаченням, - промовив я весело, підходячи до них, – то можна й так вважати. Правда, забув запитати, як його звали.

- Яким ще позашляховиком? – запитав Іллар з обуренням.

- Пікапом, - уточнив я, сідаючи за стіл. - Якщо я правильно запам'ятав.

Напевно, здивування скоро стане їхнім постійним станом, так вони на мене дивилися.

- Це хто ж у нас по бібліотеці на пікапі роз'їжджає? – продовжував жартувати Норт, попутно розправляючись з пачкою чіпсів, яку тримав у руках.

Приховувати те, що трапилося не мало сенсу. Довелося коротко розповісти їм, що сталося. Тільки я виклав їм ту версію, де Двейн викликав мене на змагання побігати, а не доводити мою чистокровність вбивством людини. Ні до чого їм про це знати і демонструвати свою чергову дурість. Вони і так мені проходу не дають, а так взагалі візьмуть і поскаржаться моїм батькам.

- От ви два придурки, - видихнув Іллар, вислухавши мою історію, хапаючись за голову. – А якби чоловік був не один?

- Значить, Звіриний Бог мене не залишив, - зітхнув я, усвідомлюючи всю справедливість зауваження другом.

- Сподіваюся, ти в майбутньому більше не збираєшся піддаватися на його дурні задирки? – запитав Іллар голосом совісті.