Глава 15

Рейм

З часом я зрозумів, що стаю добровільним затворником. Майже нікуди не ходив, окрім занять, відсиджуючись в кімнаті. Іллар з Нортом іноді кудись вибиралися, а я залишався на самоті, хоч вони і звали мене з собою. Але я дав зрозуміти, що не бажаю вислуховувати чергові образи і терпіти зайвий негатив. Однак набридло сидіти в чотирьох стінах, та вирішив, що необхідно прогулятися хоч кудись. Вовкам життєво необхідно багато рухатися і займатися чимось, інакше починаєш божеволіти від нестачі рухливості, неробства і надлишку енергії.

- Ти куди? – запитав Іллар, сидячи за столом, помітивши, що я вдягаю куртку.

Справа йшла до зими, і на вулиці ставало все холодніше, особливо по ночах, деколи вже бували заморозки. Але погода була досить мінлива, інший раз теплішало або йшли сильні дощі. Холод нам не страшний, але вдягатися по погоді радше звичка, вироблений рефлекс, щоб не виділятися в загальній масі людей.

- Хочу розвіятися, - відповів я.

- Так темно вже, - заперечив Іллар, не розуміючи моїх намірів.

- Ну і що? - знизав плечима. - У темряві я добре бачу. Думаєш, не знайду дороги? Я вовк, чи хто?

Більш дурного зауваження придумати не міг? Перевертні бачать вночі майже як удень. Норта, що лежав на ліжку з ноутбуком, наш діалог явно повеселив, і він видав гучним смішок. Іллар, схожий в цей момент як ніколи на сувору няньку, обдарував його обуреним поглядом. Мабуть, так він сподівався відрадити мене від наміченої прогулянки.

- Я не про те, - почав пояснювати він. – Що там робити в таку годину? Ти що, в клуб зібрався чи в кафе?

- Ні, там мене точно не чекають, - хитнув я головою, - піду в ліс прогуляюся. Набридло сидіти в чотирьох стінах. Мені потрібно кудись пройтися, розім’ятися, відволіктися.

- Ти що, знову за стіну зібрався? – осудливо запитав Іллар.

- Ні, в наш тренувальний ліс, - уточнив я. – А то при денному світлі я надто помітний.

Територія університету досить велика, і на ній знаходилося кілька гектарів лісу, що використовувалися в навчальних цілях. Щоб вовки могли спокійно бігати там, набиратися досвіду у рідній стихії, освоювати необхідні навички і розвивати свої звірячі інстинкти, не побоюючись зустрічі з людьми. У позаучбовий час ліс служив місцем прогулянок та відпочинку студентів, але в погану погоду туди мало хто навідувався. Час був не пізній, так що можна було погуляти перш, ніж буде заборонено ходити по території.

- Може, нам скласти тобі компанію? – поцікавився Норт, переставши сміятися, і перевів погляд на Іллара.

- Боїтеся, що заблукаю? - усміхнувся я.

- Ні, просто теж розвіємось, - привітно усміхнувся Норт. – Ми мало куди ходимо, і нам теж потрібно рухатись.

Не дивлячись на невимушеність, яку хлопці намагалися зображати, я прекрасно розумів, що вони не хочуть залишати мене без нагляду, побоюючись, що хтось може причепитись. І ці побоювання небезпідставні, але я не посвятив їх у всі мої неприємності. Мабуть, вони інстинктивно відчували потребу перебувати поруч зі мною. З цим я вдіяти нічого не міг.

- Як хочете, - промовив байдуже. – Ваше право йти або залишатися.

- Але ти ж не заборониш нам скласти тобі компанію? – запитав Норт, піднімаючись з ліжка.

Іллар кивнув йому на знак згоди на прогулянку. Вхопивши свої куртки, хлопці пішли разом зі мною. Покинувши гуртожиток, ми попрямували до лісового масиву, розташованим за навчальними комплексами.

Пройшовшись по лісі, влаштувалися на одному з величезних валунів природного походження, розкиданих по всьому лісі. Сівши на нього, ми розмовляли на різні теми, намагаючись не згадувати про мої проблеми. Жартуючи один над одним, тихо сміялися. Імовірно, це привернуло увагу й інших відвідувачів лісу.

- Чую людським духом пахне, - почулося в стороні у глузливому тоні.

Ми разом обернулися на голос, дивлячись вниз з каменю. З-за дерева в метрах десяти від нас вийшов хлопець. Швидкого погляду вистачило визначити, що він зі старшого курсу. Слідом за ним показалися ще четверо: вік різний, мабуть, компанія з однієї зграї. При бажанні вовки вміли непомітно підкрадатися, а ми послабили свою пильність, думаючи, що тут нас ніхто не помітить.

- Оце так пощастило, - хмикнув хлопець, розглядаючи мене. – Хороший день, щоб побавитися з напівкровкою.

- Взагалі-то, вже ніч. Тобі що, лісу мало? – я відразу перейшов у наступ. – Ходиш тут, принюхуєшся.

- Ого, - усміхнувся хлопець. – Все напівкровки такі зухвалі і гострі на язик?

- Хочеш дізнатися всю зухвалість, підійди ближче, - рикнув я, піднімаючись на ноги.

Минув час, коли я стримував себе і намагався уникнути конфліктів. Отримавши певний досвід на цій ниві, усвідомив, що потрібно відразу показати, що не варто мене зачіпати, інакше отримаєш по носі.

- З задоволенням, - з хижою посмішкою промовив він і рушив у наш бік.

Короткий розбіг, і він застрибнув на валун, опинившись поруч зі мною. Ми вже скочили на ноги, готові до можливої атаки. Поява цієї зграї не обіцяла нічого доброго, і пристав він явно не з метою побажати міцного здоров'я.

- Чого тобі треба? – прямо запитав я.

- Руки так і сверблять випробувати тебе на міцність, малолітній недомірок, - зло усміхнувся хлопець.

Придивившись і прислухавшись до своїх внутрішніх відчуттів, я зрозумів, що хлопець, який стояв переді мною – спадкоємець. Тепер все стало зрозуміло. Черговий бажаючий поміряються силою з напівкровкою. Ну-ну, історія з Максвардом, мабуть, нічому не навчила.

- Якщо вони у тебе так сверблять, піди до ветеринара, - пожартував я. – Раптом – короста.

Хлопець вишкірився, незадоволений моєю зухвалістю.

- Бач, - глузливо піднявши брову, промовив він, - вовк тільки наполовину, а нахабства, як у чистокровного.