Глава 3

Рейм

Розгублено дивлячись по сторонах, я не міг заспокоїтися. Тепер у всіх будуть виникати питання, чому на мене поставили це образливе клеймо, якщо навіть хтось не в курсі. І той, хто до цього причетний, напевно, докладе зусиль поширити це, як можна більше.

З роздумів мене вивів чийсь голос:

- Привіт.

Піднявши погляд, побачив темноволосу дівчину в короткому коричневому пальто. Вона зупинилася біля лавки, на якій я сидів, і з усмішкою дивилася на мене. Інший час я б неодмінно посміхнувся їй у відповідь, але зараз мені було не до посмішок.

- З тобою все гаразд? — стурбовано запитала вона.

Я заморгав, намагаючись збагнути, про що вона запитує.

- Здається, так, — видав я.

- Так здається чи так? — посміхнулася вона. — Може, ти загубився? Ти з іншого міста?

Вона оглянула мене пильним поглядом. Напевно, я дійсно виглядав, ніби звідкись звалився. Вдягнений не по сезону і розгублений, хоч-не-хоч привернув її увагу на стільки, що вона підійшла до мене. Але погода мало хвилювала мене, ніяк не впливаючи. Перевертням холоднеча до певного рівня ні до чого. Але для впевненості озирнувся — вовки не губляться. Я з легкістю міг повернутися на територію університету, орієнтуючись по запахам. Це не стало мені ніяких зусиль.

- Ні, — хитнув я головою.

- А вигляд такий, як у дитини, що загубилася, — промовила дівчина з співчутливою посмішкою, сідаючи поруч.

Я перевів погляд на дівчину і ледь посміхнувся. Уявляю, як я виглядав для неї: зовні вигляд років на двадцять, але напевно на обличчі відбивалися всі мої емоції, як у дитини. Ховати їх я ще не навчився, тому і втік.

- А я і є дитина, — несподівано для себе заявив я. — Мені всього чотирнадцять.

І не розумів, навіщо їй це сказав. Напевно, мій стан був набагато гірший, ніж думав. Всередині скреблось бажання поділитися з кимось своїми переживаннями й образою, щоб хтось поспівчував і пожалів. Проте дівчина тільки весело захихотіла. Звичайно ж, мої слова вона не сприйняла серйозно, це теж зачепило. Чи варто було сподіватися на розуміння з боку чужих істот? Або це все через мою дитячу наївність?

Помітивши мій похмурий погляд, дівчина переборола свої веселощі.

- Так і бути, повірю, — відповіла вона і з серйозним виглядом запитала: — Але все ж, може, тобі потрібна допомога? Може, ти заблукав?

Вона співчутливо посміхнулася, дивлячись на мене зачаровано.

- Ні. Мені ніхто не допоможе, — озвався я з похмурим виглядом. — Ніхто не може змінити те, що трапилося.

- Трапилось щось серйозне? — продовжувала турбуватися дівчина.

Вона безвідривно дивилася мені в очі, ніби намагалася розгледіти в них відповідь. Хоча неважко було здогадатися, що це просто притягує ефект впливу на дівчат, навіть людських, про який не раз попереджав мене батько. Я відвернувся, не бажаючи, щоб вона дивилася на мене так.

- Дякую, але нічого страшного не сталося, — відповів я, зарившись руками в волосся.

Її погляд впав на мою руку, де на зап'ястку ще не зникли сліди від наручників.

- Тебе хтось образив? — збентежено запитала дівчина, вказуючи на зап'ясток.

Я глянув на свою руку, зовсім забувши, що поранився через спроби звільниться. А вона спробувала доторкнутися до мене, бажаючи оглянути рану, через що я різко відсахнувся від неї подалі. Незважаючи на мою наближеність до світу людей, по своїй природі я не дозволяв нікому торкатися до себе. Зайві чужі запахи мені не потрібні. Дівчина здивовано подивилася на мене, але залишила в спокої.

- Ні, — я нервово смикав рукав сорочки, ховаючи сліди.

Я так собі нашкодив, що рани за цей час ще не встигли затягнутися. Або регенерація порушилася через моє хвилювання? Це тільки додало мені зайвої тривоги.

- Але все ж, може, тобі потрібна допомога? — наполягала дівчина, вказавши пальцем на мою руку. — Ти...

Вона зам'ялася, опустивши погляд.

- Пробач, ти такий гарний хлопець, — тихо промовила вона з винуватим виглядом, — хто-небудь міг образити тебе. Може, в поліцію треба звернутися?

- Якщо я гарний, — не стримав сміх, — то мене обов'язково повинні образити?

- Ну, — дівчина розгублено знизала плечима, — всяке в житті буває. Люди зараз такі жорстокі, що примудряються ображати не тільки дівчат, але й хлопців.

А в моїх думках промайнуло, що не тільки люди жорстокі.

- Дякую за турботу, — посміхнувся я, — але мене ніхто не ображав. Я можу за себе постояти. Принаймі, фізично.

Від власних слів мені стало гірко. Я не зміг зробити цього, в найпотрібніший момент, що в черговий раз зачепило мою самоповагу. Але, мабуть, варто забиратися звідси, інакше вона не відстане, або ще хтось інший причепиться. Надто помітна моя персона серед людей. Без батьків перебування в світі людей могло викликати ускладнення. Махнувши на прощання дівчині, я поспішив назад у бік університету.

Йдучи по дорозі, я помітив людську дитини п'яти років, що вибігла на дорогу, коли по ній мчала машина. Люди при таких зіткненнях не виживають. Часу на роздуми у мене не було. Діючи машинально, я підскочив до малюка і, підхопивши, відскочив з ним убік. Все зайняло лічені секунди, так що практично ніхто нічого не помітив. Зрештою, я сподівався, що ніхто не помітив, інакше це викличе багато зайвих запитань. Може і дурість з мого боку, але я не міг пройти повз такого.

Жіночий крик сповістив, що неуважні батьки помітили небезпеку для дитини. У момент, коли я поставив її на ноги, до нас підбігла перелякана жінка і підхопила дитину на руки.

- Боже! Спасибі, хлопче, — заголосила вона. — Я до кінця життя винна тобі! Як тебе звуть?