Розділ 25

Як Злата й обіцяла, більше вона не навідувалася до Тимура. Хлопцеві вистачило сміливості зізнатися собі, що його це дуже засмутило. Захотілося вибачитися перед дівчиною та сказати, що він тисячу разів помилився, але вже було запізно. Він навряд чи зможе побачитися з дівчиною до повернення додому.

Після від'їзду Злати Тім також не міг бачитися з Бенею. Лише раз йому вдалося умовити медсестру пройтися з ним по парку, але цуценя він так і не знайшов. Малий як крізь землю провалився.

Дивно, але це трохи затьмарило від'їзд Тіма. Він чомусь сподівався, що зможе забрати малюка з собою і якось умовить батьків залишити його.

Весь процес зборів хлопець майже не запам'ятав - через надлишок емоцій багатогодинна поїздка й та була як в тумані.  У машину Тимур сіл першим, а після вже до нього приєдналися ще 15 людей у ​​формі. З розмов хлопець зрозумів, що тільки половина з них - колишні бранці, інші ж були частиною супроводу.

Після обміну й перетину кордону Тимур все ще сидів осторонь і з цікавістю дивився на своїх супутників. Багатьом з них було трохи за тридцять, хоча зустрічалися істарші чоловіки. При цьому всі вони майже відразу знайшли спільну мову. Хлопець майже фізично відчував - вони пов'язані однією метою, і вже сприймають один одного, як побратимів, хоча раніше ніколи й не бачилися. Тільки двоє з усієї компанії були знайомі - лежали разом у лікарні. Через певний час після початку поїздки Тім зрозумів, що його так сильно турбувало - у деяких колишніх бранців були ампутовані кінцівки, але, здавалося, чоловіки не дуже вже й переживали через це. Звичайно, їм було ніяково і незвично, але, судячи з усього, значно більше їх хвилювало повернення додому.

Із заціпеніння Тимура вивів молодий офіцер, який сів на місце попереду хлопця.

- Привіт, - привітався чоловік. На вигляд йому не було й 25.

- Доброго дня, - здивувався хлопець і насупився.

- Отже це ти, Фалєєв?

- Я. А як ви дізналися?

- Так ти ж єдиний сидиш в бафі. Я про нього вже багато чув, - посміхнувся незнайомець, ніби почувши жарт. - Я, до речі, капітан Жужик, - простягнув він руку Тіму.

- Жужик?

- Так. Ось таке смішне прізвище для офіцера. Але ти мене можеш поки називати просто Андрієм. Їхати-то нам з тобою ще далеко.

Тимур не зрозумів, чому чоловік підсів саме до нього, а тому намагався бути обережним у своїх висловах.

- Чому ж смішне? Незвичайне хіба що, - знизав він плечима.

- Можливо. Гаразд, як то кажуть, ближче до тіла, - знову посміхнувся офіцер. - Ти навіщо мені Латку ображаєш? - відразу запитав він.

- Кого?

- Злату, кажу, навіщо ображаєш?

Тимур сторопів від такого питання, а чоловік продовжив:

- Ти дурника з себе не удавай - знаєш, про кого я говорю.

- Я ... Я не хотів її образити.

- Не хотів, але образив. А вона на це не заслуговує, - суворо підсумував чоловік.

- Звідки ви її знаєте? - насумрився Тим.

- Вона моя давня подруга, - не став нічого конкретно уточнювати Андрій.

- І вона вам, як старому другові поскаржилась на мене? - нотки ревнощів прозвучали в голосі хлопця, але це, схоже, тільки більше розвеселило співрозмовника.

- Латка і поскаржилася ?! Та ти її погано знаєш, якщо говориш таку маячню! - розсміявся він.

- Тоді з чого ви взяли, що я її образив?

- Так у неї ж на обличчі все написано. Дівча абсолютно не вміє приховувати свої емоції! Та й чого вже думати - так рвалася до тебе, а через тиждень все - набрид? Та в житті не повірю!

- Рвалася? - Тім проковтнув ком у горлі, сумніваючись, чи правильно зрозумів слова чоловіка.

- Ну так. За місяць весь штаб на вуха поставила, щоб знайти. А потім стільки ж сил доклала, для того, щоб тебе за програмою обміну повернули.

- Що?

- А ти що, думав, тебе за просто так знайшли? Так тебе ж жодному реєстрі не було! То ж краще б «спасибі» сказав, а не на дівчину кидався.

Тепер Андрій не здавався йому таким приязним і веселим малим як ще кілька хвилин тому. Судячи з усього, він був роздратований і трохи злий на Тіма.

- Я не знав цього, - хрипко сказав хлопець.

- Тепер знаєш, - пробурчав собі під носа Андрій і скуйовдив коротке світле волосся. - Блін, хлопче, мене тепер Златка вб'є!

- Чому це?

- Вона навряд чи хотіла, щоб ти знав про її участь у всьому цьому.

- Чому? - знову повторив своє питання Тім. Схоже, у нього входить це у звичку. Андрій якось дивно подивився на хлопця і хитнув головою:

- А сам-то як думаєш?

- Не знаю, - чесно зізнався хлопець після хвилинного роздуму.

- Златка не любить, коли люди дізнаються про те, що вона зробила для них. Завжди була така. А з тобою, як я подивлюся, взагалі особлива ситуація.

Андрій пильно подивився на хлопця, і той опустив погляд, здогадуючись, про що думає новий знайомий.

- Вона говорила про мене? - спробував перевести тему Фалєєв.

- Так, але не так багато, як ти думаєш.

- Я взагалі про це не думаю.

- Хіба?

- Ну ...

- Давай, хлопче, що ти вже собі надумав? Я ж по очах бачу!

- Та нічого я не думаю! Просто вся ситуація дуже дивна. До чого взагалі всі ці розмови? - раптом розлютився Тім. Його дратувало, що цей чоловік розмовляє з ним про Злату. До того ж він розумів, що дівчина добре знайома з молодим офіцером. Можливо навіть ближче, ніж той намагається показати. А Тимуру вже точно не хотілося бути зобов'язаним «давньому другові» Злати.

Андрій якось криво посміхнувся й раптом жорстко сказав:

- Так ні до чого! Я просто хочу зрозуміти, що в тобі знайшла Златка. Скільки себе пам'ятаю - ніколи її такою не бачив. А тут - як підмінили. Не їсть, не спить - а все до начальства мого бігає, так хвилюється. А ти, засранець малий, нерви їй псуєш, - сказавши це, Андрій підвівся й повернувся на своє місце на іншому кінці автобуса.

Повагавшись трохи, Тім пройшов слідом за чоловіком і сів поруч з ним: