Розділ 25

Як Злата й обіцяла, більше вона не навідувалася до Тимура. Хлопцеві вистачило сміливості зізнатися собі, що його це дуже засмутило. Захотілося вибачитися та сказати, що він тисячу разів помилився, але вже було запізно. Він навряд зможе побачитися з нею до повернення додому.

Після від'їзду Злати Тім також не міг бачитися з Бенею. Лише раз йому вдалося умовити медсестру пройтися з ним парком, але цуценя він так і не знайшов. Малий ніби крізь землю провалився.

Дивно, але це трохи пригнітило Тіма. Він сподівався, що зможе забрати малюка з собою і якось вмовить батьків залишити його.

Весь процес зборів хлопець майже не запам'ятав - через надлишок емоцій багатогодинна поїздка й та була як в тумані. У машину Тимур сів першим, а потім вже до нього приєдналися ще 15 людей у ​​формі. З розмов хлопець зрозумів, що тільки половина з них - колишні бранці, інші ж були частиною супроводу.

Після обміну й перетину кордону Тимур все ще сидів осторонь і з цікавістю дивився на своїх супутників. Багатьом з них було трохи за тридцять, хоча зустрічалися і старші чоловіки. При цьому всі вони майже відразу знайшли спільну мову. Хлопець майже фізично відчував - вони пов'язані однією метою, і сприймають один одного, як побратимів, хоча раніше ніколи й не бачилися. Тільки двоє з усієї компанії були знайомі. Через певний час після початку поїздки Тім зрозумів, що його так сильно турбувало - у деяких колишніх бранців були ампутовані кінцівки, але, здавалося, чоловіки не дуже вже й переживали через це. Звичайно, їм було ніяково і незвично, але, судячи з усього, значно більше їх хвилювало повернення додому.

Із заціпеніння Тимура вивів молодий офіцер, який сів на місце попереду хлопця.

- Привіт, - привітався він. На вигляд чоловікові не було й 25.

- Доброго дня, - здивувався хлопець і насупився.

- Отже це ти, Фалєєв?

- Я. А як ви дізналися?

- Так ти ж єдиний сидиш в бафі. Я про нього вже багато чув, - посміхнувся незнайомець, ніби почувши жарт. - Я, до речі, капітан Жужик, - простягнув він руку Тіму.

- Жужик?

- Так. Ось таке смішне прізвище. Але ти мене можеш називати просто Андрієм. Їхати-то нам з тобою ще далеко. Та й ти не військовий - субординація не обов'язкова.

Тимур не зрозумів, чому чоловік підсів саме до нього, а тому намагався бути обережним у своїх висловах.

- Чому ж смішне? Незвичайне хіба що, - знизав він плечима.

- Можливо. Гаразд, як то кажуть, ближче до тіла, - знову посміхнувся офіцер. - Ти навіщо мені Латку ображаєш? - відразу запитав він.

- Кого?

- Злату, кажу, навіщо ображаєш?

Тимур сторопів від такого питання, а чоловік продовжив:

- Ти дурника з себе не удавай - знаєш, про кого я говорю.

- Я... Я не хотів її образити.

- Не хотів, але образив. А вона на це не заслуговує, - суворо підсумував чоловік.

- Звідки ви її знаєте? - насумрився Тим.

- Вона моя давня подруга, - не став нічого конкретно уточнювати Андрій.

- І вона вам, як старому другові, поскаржилась на мене? - нотки ревнощів прозвучали у його  голосі, але це, схоже, тільки більше розвеселило співрозмовника.

- Латка і поскаржилася?! Та ти її погано знаєш, якщо говориш таку маячню! - розсміявся він.

- Тоді з чого ви взяли, що я її образив?

- Так у неї ж на обличчі все написано. Дівча абсолютно не вміє приховувати свої емоції! Та й чого вже думати - так рвалася до тебе, а через тиждень все - набрид? Та в житті не повірю!

- Рвалася? - Тім проковтнув ком у горлі, сумніваючись, чи правильно зрозумів слова чоловіка.

- Ну так. За місяць весь штаб на вуха поставила, щоб знайти. А потім стільки ж сил доклала, для того, щоб тебе за програмою обміну повернули.

- Що?

- А ти що, думав, тебе за просто так знайшли? Так тебе ж у жодному реєстрі не було! То ж краще б «дякую» сказав, а не на дівчину кидався.

Тепер Андрій не здавався йому таким приязним і веселим, як ще кілька хвилин тому. Судячи з усього, він був роздратований і трохи злий на Тіма.

- Я не знав цього, - хрипко сказав хлопець.

- Тепер знаєш, - пробурчав собі під носа Андрій і скуйовдив коротке світле волосся. - Блін, хлопче, мене тепер Златка вб'є!

- Чому це?

- Вона навряд чи хотіла, щоб ти знав про її участь у всьому цьому.

- Чому? - знову повторив своє питання Тім. Схоже, у нього входить це у звичку. Андрій якось дивно подивився на хлопця і хитнув головою:

- А сам-то як думаєш?

- Не знаю, - чесно зізнався після хвилинного роздуму.

- Златка не любить, коли люди дізнаються про те, що вона зробила для них. Завжди була така. А з тобою, як я подивлюся, взагалі особлива ситуація.

Андрій пильно подивився на хлопця, і той опустив погляд, здогадуючись, про що думає новий знайомий.