Розділ 24

Протягом наступних кількох днів Злата приходила до Тимура по кілька разів на день. Вона ділилася свіжими новинами, та навіть випросила у завідувача дозвіл виходити з пацієнтом у парк на території лікарні. Тоді ж вона дала Тіму можливість поговорити з батьками.

Ніколи раніше хлопець не думав, що від голосу мами у нього може збитися дихання. Він слухав матір і розумів, що не зможе ставитися до неї з тієї ж безтурботністю, що й раніше. Що вже приховувати - тільки зараз він  повною мірою оцінив, наскільки дорогі йому рідні. Він не бачився з ними понад місяць, а, здавалося, минуло ціле життя.

- Мамо, я скоро буду вдома. Я обіцяю тобі, - пересилюючи спазм у горлі, сказав Тім і натиснув відбій. Напевно, в такій ситуації не соромно було б і розплакатися, але хлопець стримався.

Віддавши Златі телефон, він присів, низько схилив голову і знову натягнув баф. Хотілося одного - щоб все це скоріше закінчилося, і колишнє життя повернулося. Звичайно, Тім розумів, що так, як раніше вже не буде, але надія все ще тліла. Він зможе жити своїм життям, у своїй країні й зі своєю сім'єю. Тепер навіть цього б йому було достатньо для повного щастя.

Злата підійшла ближче й обережно поклала руку йому на плече.

«Знову жаліє!» - роздратовано подумав хлопець і зрозумів - вдома буде так само. Що б він не зробив, і куди б не пішов - усюди буде ця дурна жалість! Всі будуть «розуміти, що йому довелося пережити»! Тьху! Роблять з нього незрозумілого кого! Але ж він, по суті, потрапив сюди виключно через власну дурість. На відміну від багатьох інших. У цьому питанні він не плекав ілюзій.

За ці дні, що Злата провідувала його, Тім побачив, як складно їй знаходиться з ним поруч. Вона ретельно обмірковувала кожен свій жест, кожне слово і навіть погляд. Неймовірно дратувало її ставлення - як з маленькою дитиною, їй-богу!

Мотнувши головою, проганяючи роздратування, Тимур піднявся й попрямував до однієї з альтанок біля старого корпусу. Злата мовчки йшла за ним.

- Ой, дивися! - раптом вигукнула вона. Простеживши за її поглядом, хлопець побачив наїжачене цуценя. Те сиділо недалеко від альтанки та піджимало передню лапу.

Пара не змовляючись, змінила маршрут і попрямувала до малого. Тім пам'ятав його - скільки разів бачив з вікна палати. Та й гуляючи в парку вони кілька разів його зустрічали.

Щеня було вже не зовсім маленьким - місяці два-три. Гарний, з довгою шерстю насиченого чорного кольору і білою плямою на грудях. Такі ж «носочки» були й на лапах.

Тім сів навпочіпки (трохи скривившись від болю) й простягнув руку до малюка. Той жваво витягнув свій зацікавлений ніс і принюхався. Цуценяті довелося зробити крок вперед, але при цьому він не опускав лапу. Хлопець насупився й спробував схопити малюка, щоб оглянути, але тварина відсахнулася і трохи вишкірилася.

- Почекай, у мене є дитячий сирок, - сказала Злата й полізла в сумку. Швидко відкривши смаколик, поманила до себе цуценя. Відчувши запах чогось смачного, той облизався й обережно попрямував до неї. Цього разу Тім схопив тварину. Все обурення миттю зникло, як тільки під морду підсунули сирок.

- Судячи з усього, його хтось добряче вкусив, - оглянувши уважно лапу, констатував Тимур. Щеня ж не забувало час від часу гарчати, показуючи, що йому неприємно таке поводження. - Рана трохи загноїлась, - насупився він.

- А що ж тепер робити? Може, попросити перекис у медсестри й бинти? - запропонувала Злата.

- Та не гайте на нього часу! - почувся поруч чийсь голос. Пара разом обернулася й подивилася на жінку років 45. Судячи з білого халата, вона була працівницею лікарні.

- Чому це? - з викликом запитала Злата. Вона так і бачила, як незнайомка читає лекцію про те, що таких цуценят топити треба і все в тому ж дусі.

Правильно відчувши невдоволення в інтонацію дівчини, жінка пояснила:

- Цей малюк відразу ж стягне бинт. Вже пробували його лікувати – жодних шансів. Тут хіба що постійний нагляд треба, а хто ж час на це візьме?

Тимур відчув, як після слів жінки Злата трохи розслабилася. Як їжачок, що сховав свої колючки.

- Звідки він тут?

- Та хто ж його знає? Підкинули, напевно. Тільки дивний він якийсь.

- Чому це? - погладжуючи цуценя по животу, поцікавилася Злата.

- У нас тут своя маленька зграя бігає – на кшталт сторожових. На людей не кидаються, і взагалі здавалися завжди мирними. А цього ось до себе приймати не хочуть. То гиркнуть на нього, то за вухо вкусять, а він ні-ні, та й сунеться до них ще раз. Зараз, щоправда, перестав. Замість цього, смішно сказати, з кішками став водитися! А їм-то що - грають з ним та молоком діляться.

Злата перезирнулася з Тімом - схоже, вони подумали про одне. Та й малюк, схоже, вже не пручався їхній компанії.

- Що, повозитися хочете? - скептично запитала жінка.

- Так. Час-то є, - посміхнувся Тім.

- Гаразд. Пішли, я тобі дам ліки - обробите йому лапу, - звернулася вона до Злати.

- Дякую, - зраділа та й поспішила за жінкою.

Тім глянув на цуценя й посміхнувся. Малюк грався з його бафом, ловлячи його лапою й зубами. Від цієї, хай тваринної, але все ж дитячої безпосередності, хлопцеві стало легше. Та й в турботі про когось іншого він навряд чи буде думати про власні проблеми.