Розділ 23

Місяць знадобився Златі на те, щоб змусити бодай когось почати пошуки Тіма серед військових. Добре, що, колишній однокласник Андрій і його батько займали не останні посади й погодилися допомогти їй. Хоча, чого вже приховувати - і з таким «дахом» проблем вистачало.

На наступний день після приїзду Злата вмовила Діму познайомити її з батьками Тіма. Той дивно подивився на неї, але погодився. Вероніка Сергіївна та Костянтин Вікторович здивувалися приходу колишньої вчительки їхнього сина, але дуже щиро подякували - будь-яка допомога тепер була на вагу золота. Особливо після того, як вони дізналися, куди поїхали хлопці.

Дівчині було ніяково ось так спілкуватися з батьками Тимура. Вона раз у раз чекала від них того самого питання «а що їй, власне, до їхнього сина?». Але для чоловіка й жінки це було не важливо - головне, що хтось запропонував допомогти. В цій справі жодна допомога не була зайвою.

Основна проблема з'ясувалася лише за кілька днів - поліція зібрала всю відому інформацію, проте далі розслідування не йшло. Вони давали зрозуміти, що на тій території доля двох хлопців їхнього віку вирішена.

Мама Тіма пила заспокійливе, а його батько лаявся з «органами». Невже нічого не можна було вдіяти? Може, і можна було б витратити час, дати хабар і всіляко «посприяти» розслідування, але Злата пішла іншим шляхом. Не тому що вперта чи принципова, а бо не вірила у те, що це хоч якось покращить результат.

Як виявилося, у Маші були знайомі в приймальній комісії університету, куди Тимур подавав документи. То ж вона, звісно ж, погодилася допомогти з пошуками колишнього учня. Завдяки цьому вдалося в найкоротші терміни отримати відскановані документи обох хлопців. Звичайно, там було вказано й адресу прописки Сергія, що суттєво звузило коло пошуків.

Далі почалося найважче - розмова з «потрібними» людьми.

Досить швидко з'ясувалося дещо дуже неприємне, що змусило всіх рідних Тимура одночасно здригнутися і зітхнути з полегшенням. Приблизно в той же час, коли зникли хлопці, на околиці міста, куди вони вирушили, знайшли тіло невідомого парубка. Причина смерті - підірвався на міні. Як вдалося з'ясувати пізніше - це і був Сергій, з яким поїхав Тимур. Але ні на околиці міста, ні в ньому самому, не було виявлено другого тіла. Отже, надія все ще жила.

Після цієї звістки Злата поривалася сама поїхати в небезпечну зону й розпитати кожного, хто міг хоч щось розповісти про Тіма. Але Андрій заборонив їй це робити. Спочатку намагався умовити, пояснюючи, як це небезпечно, і що дівчині там взагалі нема чого робити. Після ж просто накричав і вдався до шантажу:

- Злата, ти як була романтичною дурепою, так нею і залишилася! Якщо тебе там пристрелять, ти думаєш, нам легше буде твого пацана шукати?! Коротше так - або ти залишаєшся тут і працюєш «на місці», або я умиваю руки.

Зціпивши зуби довелося змиритися, хоча вона і в місті знайшла, чим зайнятися. Для початку домовилася з директором про нові умови праці. Більшу частину часу Злата все ще проводила в школі, але іноді треба було зірватися й бігти на зустріч з Андрієм або ще кимось із його колег. Звичайно, це негативно позначалося на навчальному процесі, але керівництво, начебто, ставилося з розумінням. Як-не-як в школі все ще добре пам'ятали колишнього учня.

Андрій повернувся з новинами - судячи з усього, хлопця забрав один із загонів супротивника. Навіщо і чому - невідомо, але мертвого б вони явно не чіпали. Трупи їм ні до чого.

Після цих слів колишнього однокласника, Злата розплакалася. Це вже була хороша новина. Напевно. В голові ж гулом лунала лише одна фраза:

«Він живий!»

Батько Андрія також не залишився осторонь. Через  своїх колег йому вдалося дізнатися про нового дивного бранця. Хлопець зовсім молодий, та ще й із серйозним пораненням. Коли почали з'ясовувати, виявилося, що він потрапив до рук солдатів саме поблизу того місця, де зник Тимур. Але ось невдача - його так і не змогли ідентифікувати, тому що ні в одному зі списків солдатів він не значився.

Очі дівчини заблищали від збудження від цієї новини, і Андрій не став її мучити. У той же вечір вони направили фотографію Тимура та його особову справу до штабу. Відповідь прийшла тільки через добу, але й це було напрочуд швидко.

Андрій взяв роздруківку до рук і пробігся очима по рядках офіційної відповіді. З його обличчя було незрозуміло що ж написано в листі.

- Я тебе зараз вб'ю, - глухо пригрозила Злата, склавши руки як для молитви.

Хлопець подивився на неї, нібито збираючись з силами.

- Злато...

«Це не він» - подумала дівчина, і серце її впало кудись вниз.

- ... схоже, ми знайшли твого пацана, - після театральної паузи, повідомив Андрій.

- Що?

- У штабі підтвердили, що Тім перебуває у них.

- Де він? Що з ним?

- Та тихо ти! Поки я тільки отримав підтвердження, що це він. Більше нічого немає, - заспокоїв дівчину Андрій.

- Ти можеш дізнатися, де він і що з ним?

- Так, але це займе певний час.

- Неважливо. Головне - дізнатися.

Досить скоро чоловік з серйозним виглядом повідомив їй - Тимур у лікарні. Стан був важким, але тепер пацієнт майже одужав. Після повного одужання його переведуть до інших військовополоненим, бо вважають одним із солдатів. По іншому бути не може.