Розділ 22

Минуло два місяці

(книгу написано до 24 лютого 2022 року)

- Бабусю, ти точно впораєшся сама? - з сумнівом запитала Злата, дивлячись на літню жінку.

- Відчепися, пташко! Впораюся! Від тебе одна морока - все забороняєш! - обурилася бабуся Катя, але очі з любов'ю дивилися на єдину онучку.

- Ну, бабусю ...

- Іди, кажу. А ми тут з Машкою і самі впораємося. Вже не маленькі, - посміхнулася жінка.

Після операції минуло майже три місяці. За цей час бабуся вже цілком оговталася від травми й непогано освоїла всі правила нового життя. Вона намагалася пересуватися повільно та обережно, не навантажувати травмовану ногу й частіше відпочивати. Все це, звісно ж, не найкращим чином позначалося на характері активної пенсіонерки, яка раз у раз «рвалася в бій». Навіть ходунки вона сприймала як неприємну перешкоду для звичного життя.

На вмовляння внучки «трохи потерпіти» Катерина Сергіївна реагувала стримано, хоча будь-кого іншого б уже давно відправила під три чорти. Злата ж була її улюбленицею, тому жінці доводилося стримуватися. Ні, вона, звичайно ж, все розуміла, але дуже вже набридло просто лежати й в усьому залежати від інших.

Ситуацію врятувала сусідка тітка Маша, яка запропонувала бабусі Каті поїхати з нею на дачу, і там гарненько відпочити. Чисте повітря, спокійна атмосфера й, головне, відсутність місць, куди можна сходити. Хоч-не-хоч, а доведеться рухатися в міру. Пенсіонерка одразу ж надихнулася ідеєю - з вечора попросила Злату скласти всі речі. Внучка слухняно все зробила, а пізніше пішла до сусідки.

- Тьотю Машо, що треба з собою взяти? Ну, я не про речі, а взагалі. Зараз як раз в магазин збігаю, - посміхнулася Злата, попиваючи чай.

- Ой, нічого не треба - у нас там все є. Так що не переживай. Так, і ще ... - сусідка зам'ялася, а після махнула рукою і сказала: - Златко, я тут подумала - не треба тобі з нами їхати.

- Як це?

- А так. У тебе скоро навчальний рік, та й бабця твоя нервує, що ви надмірно про неї дбаєте. Ми з нею удвох поїдемо. А там, якщо треба буде, мій син, Сергійко, допоможе.

- Тьотю Машо... - пропозиція здалася дівчині сумнівною - як це сприйме бабуся?

- Так, я все сказала! - авторитетно заявила жінка. - Не треба тобі нікуди їхати. Ну, я ж їй зла не бажаю, сама розумієш. Але їй тут погано – думки різні в голову лізуть, і з середини так і з'їдають. Та й ніяково, що ви з Семеном її такою бачите. Ось пройде тиждень-другий - вона ж відразу по-іншому заспіває. Схаменеться, скучить, зрозуміє, що цінувати треба дітей таких золотих. Та й батько твій обіцяв незабаром приїхати. То ж їдь додому!

Тітка Маша була старою приятелькою сім'ї, то ж їй довіряли як собі. Та й, може, вона дійсно бачить більше, ніж Злата?

- Все, дівчинко моя, - помітивши її сумніви, сказала сусідка. - Завтра ти нас проводжаєш, і їдеш додому. Мені на тебе, між іншим, вже дивитися тошно. Вся ходиш, немов привид – ось-ось взагалі розтанеш.

- Тьотю Машо, а ви з бабусею вже говорили? - здалася Злата.

- А що з нею говорити? Поставила перед фактом і все! Або, думаєш, вона заперечуватиме?

Згадавши натхнений погляд бабусі, дівчина зрозуміла, що та точно не буде проти такого рішення.

Вранці Злата розпрощалася з літньою родичкою і поїхала додому. Схоже, тітка Маша мала рацію, і бабуся дійсно зраділа «ковтку свіжого повітря».

Додому дівчина приїхала лише ввечері. У холодильнику, як вона і передбачала, було порожньо. Юля поїхала додому, а улюблена сестричка - до бабусі, то ж Сьома перебивався бутербродами і ресторанним фаст-фудом. Нашвидкуруч накидавши список покупок, щоб порадувати брата смачною вечерею, Злата втекла до магазину.

Коли вона повернулася, у квартирі голосно грала музика, а на кухні були чутні чоловічі голоси. Схоже, її появу ніхто не помітив.

- ... так вони вже з ніг збилися. Не знають, куди звертатися, - розпізнала голос Діми Злата.

- А ти що думаєш? - відповів йому Семен.

- Втекти точно не міг - не в його стилі. Та й речей з собою майже не взяв. Гроші - і ті на місці.

- Тоді що?

- Не знаю, - зітхнув Діма.

Цікаво, про кого вони говорять? Інтуїція підказувала Златі, що поки не варто видавати свої присутність. На кухні задзвонив чийсь мобільний, і Діма швидко відповів:

- Так! Щось дізналися? Куди він їхав?! - судячи з гуркоту, то впав стілець, коли хлопець схопився на ноги від почутого. - З ким - відомо?! Добре, скоро буду.

Хлопець підняв стілець і сів на нього.

- Що сказали? - схвильовано поцікавився Семен.

Діма не відповідав, і Злата вже хотіла зайти на кухню, але раптом хлопець заговорив:

- Через кілька днів після подачі документів в інститут, Тім поїхав зі своїм другом до нього додому - забрати деякі речі. Після цього їх більше не бачили.

- Що за друг? Відомо, де він живе?

- Так, - голос Діми звучав хрипко. - Вони поїхали на окуповану територію. І пропали теж там.

Дівчина як в тумані пройшла на кухню і тремтячим голосом запитала:

- Що?

Діма обернувся, здивований її появою, як, втім, і Семен.

- Повтори, що ти тільки що сказав! - різкіше, ніж хотілося б, мовила Злата.

У скронях стукала кров, а думки складалися лише в одну фразу «Тім пропав».

- Латко, сядь, ти зблідла, - підскочив до неї хлопець, але сестра тільки відмахнулася.

- Діма, що з Тімом?!

Хлопець не дивився на неї. Такої реакції від дівчини він точно не очікував, хоча і знав про їхні з Тимуром непрості стосунки.

Піднявшись, нарешті, він став навпроти Злати й сказав, дивлячись їй в очі:

- Тім зник декілька тижнів тому.

Перед очима все попливло – стримати сльози їй так і не вдалося.

- Ти брешеш! Він не міг зникнути! - відступаючи на крок назад, закричала Злата. Дівчина схопила телефон і швидко знайшла номер Дента.

«Абонент знаходиться поза зоною досяжності» - сухо відповів голос у слухавці. Вона знову набрала Тіма, але вже на інший номер, і почула ту ж лаконічну відповідь.