5. Хто вона така?

Як тільки за Дашею зачинилися двері, Маргарита звернулася до чоловіка:

— Чому ти так пильно дивився на неї?

Чоловік перевів погляд з дверей, за якими тільки-но зникла красуня з попелястим волоссям, якою він милувався ще на пішохідному переході, на власницю ресторану і спокійно відповів:

— Намагаюся зрозуміти, що вас поєднує.

— А припустити, що вона моя подруга?

— Подруга? Твоя? — перепитав чоловік. — Не сміши мене. Вона не може бути твоєю подругою.

— Чому? — поцікавилася Маргарита.

— Ти забуваєш, що я психолог, — нагадав чоловік. — І бачу людей наскрізь.

Маргарита сіла на своє місце і, підперши голову обома руками, із цікавістю подивилася на візитера.

— Ілля, не томи, — прохала жінка. — Кажи, чому вона не може бути моєю подругою?

— Тому, що вона з іншого світу, — зазначив чоловік. — В неї непоганий одяг, але це не “Дольче Габбана”. В руках смартфон, а не айфон. Сумка гарна, але не “Прадо”. Продовжувати?

Жінка зареготала.

— Не треба. 

Ілля спостерігав за Маргаритою, а його думки кружляли навколо білявки, котра кілька хвилин тому поспіхом зникла з кабінету. “Здається їй більше 25, — міркував чоловік. — Можливо 28… І вона дійсно знає, що красуня. Саме тому, так задирає ніс...”

— Ну, може відкриєш тайну, — спитав Ілля, коли Маргарита перестала сміятися. — Які у вас з нею справи?

Жінка хмуро дивилася на чоловіка. Така зацікавленість іншою, її насторожувала.

— А якщо я не хочу відповідати, — примруживши очі процідила Маргарита.

— То не відповідай, — байдуже відповів Ілля. — Але пам'ятай, що я твій психолог. А це більше, ніж лікар. Від лікаря ти можеш приховати факти, а від психолога — ні. Запам’ятай назавжди, щоб вилікувати душу, психолог повинен мати до неї доступ. Інакше ти просто викидаєш гроші на вітер.

— Я пам’ятаю, — сердито промовила жінка. — Але до чого тут Даша?

— Вона не зовсім проста, — відповів Ілля. — І тим паче, не та, за кого себе видає. Повір мені.

— Не розумію…

— Ву-у-ух, — видихнув Ілля. — Вона дуже намагається виглядати... як би це мовити... правильною. А люди не такі. Вони звичайні і завжди мають негативні риси. І коли тобі зустрічається особа, котра пильно маскує свої недоліки, то… 

— Що? — не стрималась Маргарита.

— То це означає, що людина має дуже страшні негативні риси, котрі треба пильно ховати від оточуючих.

— Не може цього бути, — ошелешено промовила жінка.

— Може, не може, це покаже тільки час, — підсумував Ілля і замовк, даючи жінці час поміркувати над почутим.

Пройшло кілька хвилин. Маргарита намагалася пригадати всі розмови із Дашею. І чим більше вона зазирала в минуле, тим краще розуміла, що Даша дійсно щось приховує.

— Вона працює в університеті, — нарешті почала розповідати Маргарита. — Викладає дизайн. Познайомилися ми з нею літом. Вони святкували чийсь День народження і орендували мій ресторан. Так от. Саме тоді ми з нею багато спілкувалися. Я дозволила прикрасити ресторан. І знаєш, Даша дуже гарно прикрасила приміщення. Мені дійсно сподобалося.

— Добре, — погодився чоловік. — І з того часу ви спілкуєтесь?

— Та ні, — похитала головою Маргарита. — Вона з'явилася вчора  зненацька. Сказала, що їй потрібні тістечка.

— Навіщо?

— Сказала, що для дочки. І попросила відкрити ресторан раніше. А я вирішила допомогти їй.

— У неї є дочка?

Це було несподівано. “Гаразд, — подумав Ілля. — Вона народила дитину в досить ранньому віці. Я гадаю у юному віці. Можливо навіть була заміжня. Але довго не витримала і розлучилася з чоловіком…”

— Так, є… Не пам’ятаю як її звати… так от, коли ми зустрілися, я вирішила запропонувати їй оновити мій ресторан. Він давно потребує капітального ремонту та чогось новенького.

— І вона взялася за цю справу. Так?

— Їй це дуже вигідно, — продовжувала Маргарита. — Вона ніколи не працювала дизайнером. А між тим, мріє створювати інтер'єри. Розумієш? І тут я даю їй таку можливість…

— Ну так, ну так, — Ілля кивнув головою.

І знов перед його очима виникла постать чарівної жінки, з розвиваючим попелястим волоссям. Що його збентежило? Чому ця жінка викликала в ньому дивні почуття, суміш захоплення і роздратування? “Вона йшла так, неначе… — міркував Ілля, — несла на голові корону. Ось, що мене вивело із себе!”