2. А тістечка?

Даша відкрила очі і позіхаючи подивилася на годинник. Було тільки 6.

— М-м-м, — з насолодою потяглася жінка. — Можна хвилин 15 поніжитися в ліжку.

Вона натягла ковдру до самого підборіддя і подивилася на фіранки, крізь які пробивалися сонячні промені. Чомусь саме в цю мить вона згадала вчорашні пригоди. “Ох, Лізка, Лізка, — міркувала Даша. — Якого біса ти закохалася в одруженого? І прийшла просити мене про допомогу. Геть зовсім здуріла. Невже вона не розуміє, як мені боляче. Може вона дійсно вважає, що в мене кам’яне серце?”

Даша не кваплячись вилізла з ліжка і накинула халат. Потім вона підійшла до дзеркала і уважно подивилася на своє відображення. “У цьому році мені 30. А чого я домоглася? Аж нічого! Сім’я не склалася. Коханого немає, а чоловіки взагалі обходять мене стороною. Робота… Так я люблю свою роботу... Але хочеться чогось більшого і, можливо, зовсім не пов'язаного з університетом. Набридли ці пари, лекції, семінари, практичні. Все те саме, що було і в минулому році... і 5 років тому”.

— Так, досить, — сама собі сказала Даша. — Досить себе жаліти. В тебе між іншим є чудова донечка… Так, Нікуся — моє щастя.

Даша відійшла від дзеркала. Поки вона заправляла ліжко, її думки знов повернулися до Лізи. “А вона дійсно закохалася. Бідолашна жінка. Їй зовсім не везе з чоловіками. Кожного разу, починаючи зі шкільних років, вона зустрічає “кохання свого життя”, а потім виявляється, що цей хлопець був звичайним мерзотником. Цікаво, а що привабило її в новому коханні? І чому я вчора не роздивилася його?”

Даша вийшла зі спальні. В квартирі панувала тиша. “А чому Ніка не встає?”— промайнуло в голові у жінки. Вона відчинила двері в кімнату до дочки. Дівчинка лежала у ліжку і навіть не збиралася вставати.

— Ніку-у-уся, — позвала матір. — Ти чому не піднімаєшся? Запізнишся до школи.

Дівчинка, не відкриваючи очей, перевернулася на інший бік і проронила:

— Я не йду сьогодні до школи.

— Як це не йдеш до школи? — перепитала Даша. — А чому?

Ніка повернулася до матері і пильно подивилася їй у вічі.

— А ти не пам'ятаєш, про що я тебе просила? — з образою в голосі промовила дівчина.

Даша підійшла ближче і сіла на край ліжка.

— Ні, не пам’ятаю, — відповіла жінка. — Про що?

— Звісно, ти не пам'ятаєш! — майже викрикнула Ніка. — Та й куди тобі пам’ятати, коли в тебе така важлива гулянка вчора була!

— Яка гулянка?

— Ти думаєш я не знаю, що ви з тіткою Лізою ходили розважатися? Я чула, як ти ввечері їй дзвонила і казала: “Дякую, Лізочка, ти мене гарно розважила!”

— Це зовсім не те, що ти думаєш, — почала Даша.

— О-о-о, ні-і-і-і, — протягла Ніка, старанно затуляючи вуха долонями. — Чому всі дорослі навіть балакають одними і тими фразами? Мамо, я не дурна. Мені вже 12 і я все розумію!

— Ну, гаразд, — погодилася Даша. — Так про що я забула?

— Про шкільний ярмарок! — схвильовано крикнула Ніка і з її очей покотилися сльози. 

Дівчинка плакала, плакала так безутішно і жалібно, що Даша навіть здригнулася. Вона обійняла Ніку і міцно притиснула до себе.

— Я повинна була сьогодні прийти до школи з тістечками…— ридала донька, намагаючись крізь схлипування  договорити — тістечками, які-і-і… ми з тобою напекли…

— Сьогодні? — перепитала Даша.

— Так! — відповіла дівчина, відсторонюючись від материних обіймів.

Даша розгублено дивилась на дочку. А її мозок вже старанно шукав рішення із цього складного положення. 

— А ти пішла з тіткою Лізою… — нагадала Ніка і знов почала схлипувати.

— Сьогодні? — знов запитала Даша, немов в неї ще жевріла надія, що ярмарок відбудеться завтра або післязавтра.

— Мамо, сьогодні! — обурено відповіла Ніка.

— Гаразд! — погодилася Даша. — Тоді нам треба поквапитися. І досить плакати. Інакше ти прийдеш на своє свято з червоними очима.

Ніка перестала схлипувати і уважно подивилася на матір.

— Я піду на свято? А тістечка? — запитала дівчина.

Даша посміхнулася дочці і, підняв вгору вказівний палець, немов антену, із задоволення промовила:

— Ми з тобою хто? Команда! А тому все вирішимо. Влітку ми святкували день народження нашого декана. І якраз я домовлялася з одним рестораном про святкування. Так от. У них є дуже гарні тістечка. Ми купимо їх там. 

— Справді? — повеселішала Ніка.

— Справді, — підтвердила мати. — У мене десь була візитка. Треба зателефонувати і домовитися, щоб нам продали тістечка зараз. Бо чекати відкриття ресторану о десятій ми не можемо.

Ніка, підстрибуючи від радощів, понеслася до ванної кімнати, а Даша, похитав головою, пішла дзвонити до ресторану.

— Доброго дня, — привіталася вона, коли в телефоні відповів жіночий голос. — Маргарито?

— Так. А ви хто?

— Мене звуть Дарина. Ми кілька місяців тому замовляли у вас ресторан для святкування дню народження нашого декана.

— Ну й що? — перебила жінка. — В мене постійно хтось замовляє ресторан.

— Зрозуміло, — погодилася Даша. — Ми ще розмовляли з вами про оновлення інтер’єру. Пам’ятаєте, про сцену, про світло і простір в залі, про оновлення в стилі хай-тек?

— Та-а-ак, — жваво відповіла Маргарита. — Це ви?.. Та сама білявка? Пробачте, як вас звати?

— Дарина.

— Ага, Дарина. — Зраділа Маргарита і тут же додала. — Ви телефонуєте з приводу оновлення інтер’єру? Я ще не готова до цього!

— Ні-ні, — відповіла Даша. — Я не кваплю вас. Я телефоную з іншого приводу. Мені дуже потрібна ваша допомога. Розумієте, у моєї дочки сьогодні шкільний ярмарок. І ми повинні були приготувати тістечка. Але я зовсім забула про них.

— Хм-м-м, розумію, — відповіла Маргарита. — Ну то приїжджайте та купуйте у нас.

— Саме так я і хочу поступити. Але ваш ресторан відкривається о 10. А дочці потрібно бути в школі о 8.

Маргарита мовчала і Даша відчула себе кепсько. “Ну от, — промайнуло у неї в голові. — Тепер ти ще й свої проблеми нав’язуєш іншим”.