1. Вечірня пригода

Дві постаті винирнули із темряви і тихенько пробігли до кута великого багатоповерхового будинку. Тут вони зупинилися і затаїлися. Потім одна з них відділилася і визирнула з-за будинку. Вона довго і пильно стежила за подіями у дворі.

Ліхтар, який розсіював жовте мутне світло, висвітив обидві постаті. Це були жінки. Невисокі стрункі жінки, котрі привертали до себе небажану увагу запізнілих перехожих.

— Гарні дівчатка, — солодко посміхаючись сказав якийсь чоловік, проходячи повз них.

Перехожий зупинився і жінки враз відчули неприємний запах алкоголю.

— Дядю, — миттєво відреагувала жінка, які кілька секунд назад визирала з-за будинку. — Йдіть, куди йшли. Бо зараз підійде Беркут з автоматами, і будете їм самі розповідати, чому зірвали операцію.

Перехожий зніяковів і тут же рушив далі, кидаючи на ходу:

— Попереджати треба, що йде операція… Так можна і до ментів попасти… ні за що.

Як тільки чоловік зник з поля зору, друга жінка, котра не проронила ще жодного слова, не витримала:

— Ліза, ти що несеш! Який Беркут? Які автомати? Повірити не можу, що я пішла в тебе на поводу!

— Даш, але це ж спрацювало!

— Господи, де були мої очі, коли я погоджувалася на твою авантюру? — продовжувала журитися подруга.

— Тс-с-с, — Ліза вже не слухала її, а знов виглядала з-за будинку. — Ти диви, який гад!

— Що там? — не витримала Даша.

— Якусь діваху веде, — крізь зуби промовила Ліза. — Ох і гад же!

— Яку діваху? — перепитала Даша.

— Ні чорта не видно, — поскаржилася подруга. — Треба підібратися поближче.

— І не думай.

“Ну що я роблю тут? — пронеслося у Даші в голові. — І взагалі я повинна бути зараз вдома зі своєю донечкою, а не слідкувати за якимось гадом”. Її роздуми перервав чийсь голос:

— Добрий вечір, Дарино Юріївна.

— Добрий ве-ечір, — відповіла жінка, повільно повертаючись до власника голосу і тут же пошепки додала подрузі. — Ніхто мене не впізнає, кажеш?

Даша дивилася на хлопця, котрий тільки-но привітався. Він радісно посміхався, але на його обличчі читалось безліч запитань. “Господи, — нарешті впізнала його Даша, — Це ж мій студент! І що тепер робити? Вже завтра плітки поповзуть по університету. Ну як я могла так вляпатися?”

— А що ви робите, Дарино Юріївна?— поцікавився юнак.

— Гуляємо з подругою, — відповіла Даша, намагаючись заховати за спину бінокль, яким її забезпечила Ліза. 

— А-а-а, — протягнув хлопець, роблячи вигляд, що повірив. 

І саме цієї миті Ліза схопила подругу за руку та потягла через весь двір до припаркованого джипу, за котрим вони обидві сховалися. Юнак, не встигнув нічого усвідомити, побіг слідом за своєю викладачкою. Сховавшись за машиною він широко відкритими очима дивився на Дашу, нічого не розуміючи і боячись задати питання.

Ліза дістала із сумки, яка висіла на стегнах, прилад нічного бачення і, тримаючи його в руках, уважно глянула на хлопця. 

— Ти хто такий? — спитала вона, а потім звернувшись до Даші додала. — Це ти привела хвіст?

— Що-о-о? — здивувалася Даша.

А сам “хвіст” у цю мить неймовірно зблід. Він дивився вже не на свою викладачку, а на жінку поряд із нею. Даша перевела погляд з юнака на Лізу і майже не розреготалася. Її подруга в цьому спортивному костюмі з насунутою кепкою на очі і приладом нічного бачення в одній руці та пістолетом (який насправді був запальничкою) в другій, виглядала як справжній бандит. “Ну ось, — промайнуло в голові Даші. — Тепер мене запишуть ще й в злочинці”.

— Хлопчику, — між тим продовжувала Ліза. — Йди геть. Ти бачиш, що тут серйозна операція! Ми працюємо на службу безпеки. Тому краще тобі зникнути звідси. І запам’ятай, якщо хочеш залишитися живим, то ти нічого і нікого не бачив. Зрозумів?

Юнак закивав головою, ще раз глянув на Дашу, але тепер з повагою, і тієї ж миті зник в темряві. Ліза, як ні в чому не бувало, натягла прилад нічного бачення на очі і визирнула з-за машини.

— Ти зовсім здуріла, — вирвалося в Даші. — І я разом з тобою, якщо досі знаходжуся тут.

Ліза піднялася у весь зріст і стягла прилад з очей.

— Дідько, — вилаялася вона. — Із-за твого студента, я проґавила цього гада! Ну нічого. Простежимо за ним завтра.

— Що-о-о? — не повірила своїм вухам Даша. — Навіть не мрій! Сьогоднішніх вражень мені надовго вистачить!

Ліза уважно дивилася на подругу.

— І ти не підеш зі мною наступного разу? — з сумом у голосі запитала вона. — Пробач, що втягла тебе в цю історію. Я і сама розумію, що виглядаю, мабуть, жахливо, але я так його кохаю.

Її голос затремтів і тієї ж миті Даша відчула біль у серці. Ну навіщо вона так з подругою?

— Знаєш, я змирилася з тим, що він одружений, — продовжувала Ліза. — Але…

Вона тяжко видихнула, немов набиралася сил, щоб продовжити.

— Коли я дізналася, що в нього є коханка…

Даша втупила погляд в подругу, не зовсім розуміючи, що та говорить.

— Так, я не єдина коханка. В нього крім мене, є інша. Саме з нею він зараз увійшов в цей будинок.

Ліза повільно засовувала прилад нічного бачення в свою сумку. На мить стало тихо. Нарешті Даша почала розуміти, що відбувається.

Сьогодні її подруга увірвалася (а інакше це ніяк не назвеш) до неї додому, вся в сльозах. 

— Даш, — крізь схлипування говорила вона. — Я зустріла чоловіка, в якого закохалася всім серцем... Ти не уявляєш, який він ніжний і добрий… Це таке кохання, ніби ти розправила крила і летиш, летиш, підіймаєшся все вище і вище…

Так, Ліза завжди вміла додати до своїх вражень якісь метафори, від чого її розповіді перетворювалися на маленькі оповідання. “Вона могла б стати письменницею, — вкотре подумала Даша, — якби не була так заточена під журналістику”.

— Ну, а чого ж ти тоді плачеш? — не розуміла Даша.

Ліза опустила голову на руки і дуже гучно заридала. Даша взяла подругу за плечі і притягла до себе. Вона намагалася заспокоїти її, відчуваючи, як у тої здригаються плечі і як швидко стає мокрим від Лізиних сліз халат.