Пролог

— І в чию башку прийшла ця ідіотська ідея, хотів би я знати? — Микита похмуро зміряв поглядом начальника служби безпеки, який стояв перед ним. І, дуже хотілося вірити, друга. — Кому не терпілось так мене підставити?

— Але ж хлопчисько сам до мене підійшов, я розцінив це як знак згори, — Дімич дивився, не моргаючи, впевнений у своїй правоті. Втім, як завжди. — Я неподалік припаркувався, спостерігав, а його водій в дорозі застряг, підрізав когось, ось пацан і вирішив, що мене прислали натомість. Йому сказали, мабуть, що за ним Дмитро на сріблястому «мерсі» виїхав. Підійшов, запитав: «Ви Дмитро?» «Дмитро», — кажу. «Ви за мною?» Так а я хіба не за ним? «Сідай, — кажу, — супермене, зараз швидко домчимо». У нього телефон розрядився, він номер автомобіля звірити не міг, і скажи ще, що нам не поперло?

Микита продовжував вперто дивитися на Семаргіна, в душі погоджуючись з приятелем — такий випадок нерозумно було втрачати. Але тільки в душі.

— Це кримінальна стаття, Дімичу. Ти не знав?

— Вона не заявить, Микито, — впевнено видав Семаргін, — не той випадок. Зате папірці тобі зараз же в дзьобику принесе.

— Він дитина. Скільки йому? Сім, якщо не помиляюся?

— Та облиш вже архангела вдавати, ти подивися, як вона тисне, у нас немає шансів. А через сина швидко стане поступливіше.

Микита відвернувся до вікна, щоб Дмитро не бачив його очі. Не такої він хотів перемоги і не такими шляхами збирався битися за свій бізнес. Вона увірвалася, як ураган, як епідемія, поховавши під купою уламків його найкращі і найприбутковіші проекти. А тепер готувалася перехопити тендер, за який відвалено було стільки, що цю суму просто непристойно було вимовляти вголос.

«У тебе немає шансів, — їх лобі-агент лише спантеличено розводив руками, витираючи з чола піт, — там грошей, як у графа Монте-Крісто, ти її не переламаєш, Микито Олександровичу». І насправді Дімич мав рацію, якби не особистий пунктик Микити Єлагіна. Він і без того переможе цю холоднокровну стерву, але грати буде по-своєму, і тим більше, не стане вплутувати сюди дітей.

— Де він? — повернувся до Семаргіна.

— На нашій тренувальній базі, — друг і не намагався приховати розчарування, напевно, шкодує, що Єлагін проявляє таку малодушність, — подумай, Микито, коли ще випаде такий шанс? Хлопчисько без розмов сів у машину, вирішив, що ми нова охорона його матусі. Здається, він досі в цьому впевнений.

— Хоч на це у тебе вистачило мізків, не налякати дитину, — хмикнув Микита, — поїхали!

Всю дорогу він питав себе, звідкіля в нього знайшлося стільки благородства, хоч насправді глибоко всередині знав відповідь — синові Сальми Фон-Россель було сім років, стільки ж, скільки могло бути його синові. Микита Єлагін готувався до війни з цією самою Фон-Россель, але він не збирався воювати з дитиною. І сам не знав, чому вирішив особисто його відвезти, хоча цілком міг доручити Дмитру повернути хлопчика матері.

Дістав телефон, продивився телефонну книгу. Цей номер давно вже був записаний, Дімич відразу його роздобув, в перший же день. Скільки разів Микита ледь стримувався, щоб не набрати цей ненависний номер і не виплеснути все, що накипіло. Можливо, і з матюками, зараз вже не до розшаркувань та вічливості. І тепер він з якимось лютим задоволенням натиснув на виклик.

— Так, слухаю, — зазвучав з динаміка хриплуватий голос, ніби вона застуджена.

Микита вже чув цей голос, вона завжди так говорить. Судячи з усього, під час тієї аварії, чи що там з нею сталося, в неї було пошкоджено не тільки обличчя, а й зв'язки. Розмовляє чисто, без акценту, не дивно — Сальма Фон-Россель вона без року тиждень, все життя була якою-небудь Оленкою Соколовою. Зате дихання переривчасте, нервове. І Микита зрозумів, що його номер у неї теж давно записаний. Вона, знає, хто їй телефонує, і усвідомлення цього змусило ще сильніше зціпити пальці на гаджеті. Як він його досі не розчавив?

Він не міг пояснити, чому, та від одного звуку її імені всередині все полум'яніло від злості. Може, причина в самому прізвищі Фон-Россель, адже якби тоді його сім'я не вплуталася в авантюру зі спадком, його дружина і дитина були б живі? Але Сальма в цьому не винна, вона з'явилася пізніше, тоді що, що змушує його так лютувати?

Десь в найдальшому куточку душі він здогадувався, що вся його ненависть спрямована не на неї, а на самого себе, це себе він ненавидить і звинувачує в тому, що стало з його коханою. Але зізнатися в цьому навіть собі не вистачало духу, куди простіше спрямувати потік люті на когось, знайти ворога. І Сальма Фон-Россель підходила ідеально, вона сама призначила себе на цю роль. Тепер залишалося лише стримано говорити у слухавку:

— Це Єлагін. Ваш син у мене.

— Я знаю. Скажіть, що вам потрібно, я все зроблю…

Так просто? Схоже, він і справді загрався у благородство. Треба швидше відвезти хлопчиська, тому що дуже складно буде не передумати і не забити на свої принципи і пунктики.

— Я зараз його привезу, сталося невелике непорозуміння. Не в ваших інтересах посв’ячувати в наші справи сторонніх, пані Фон-Россель, сподіваюся, ви мене зрозуміли.

Вона почала щось плутано белькотіти у відповідь, але він не став слухати, натиснув відбій. Треба дати їй зрозуміти, хто в цій ситуації головний. Кинув свій «Хаммер» прямо перед будівлею і навіть не потурбувався розвернути автомобіль — кому треба, об'їде. Піднявся сходами, штовхнув двері. Хлопчик сидів на канапі в кутку і розглядав екран планшета. Почувши кроки, він підняв голову.