Розділ 13. Я ж повернусь?..

Ерінвальд допоміг мені дістатися моєї кімнати й залишив одну. В голові паморочилося і я вже встигла пошкодувати, що знайшла ту бірюзову настоянку. Смачна зараза, але п’янить добряче! Перебираючи в пам’яті сьогоднішні події, я непомітно для себе заснула. Коли я прокинулась, то було ще темно. Страшенно боліла голова і хотілося пити. Треба було прихопити з кухні склянку з водою, щоб не спускатися по сходах посеред ночі, але я про це тоді не думала.

Обережно спустившись вниз, щоб не гепнутися з темних сходів, я застигла в нерішучості. З напіввідчинених дверей кухні пробивалося світло. Невже Ерінвальд досі не спить? Я кинула погляд на годинник у вітальні — в тьмяному світлі було видно, що тільки 1 година ночі. Я думала вже ближче до ранку. Втім, я ж раннім вечором заснула, тож недивно, що вже виспалася. Тихенько підійшовши до дверей, я зазирнула всередину. Ерінвальд лежав на складених на столі руках, а поруч з ним стояла напівпорожня пляшка якогось іншого алкоголю, а трохи далі тарілки з залишками вечері. Він що заснув там? Наче не хропить. Хоча, може, він взагалі не хропить. Цікаво, якщо я тихенько пройду повз нього до глечика з водою, Ерінвальд не прокинеться?

Я вже збиралася зайти, коли він підвів голову і потягнувся до пляшки. Я відскочила вбік, але він встиг мене помітити.

— Прокинулися, п’яничко? Йдіть сюди! — гукнув він мене. — Чого ховаєтесь?

Я зайшла на кухню, невдоволено суплячись.

— І хто ще з нас п’яничка? — пробурчала я, наливаючи собі воду в склянку. Зробивши кілька жадібних ковтків, я присіла за стіл до Ерінвальда. — Чого це ви напилися? Через мене?

— Життя в мене складне, Елліно, — Ерінвальд зітхнув і, зробивши ковток з пляшки, відкинувся на спинку стільця. — А тут ще й ви проблем додаєте.

— Я ненавмисно. Воно якось саме виходить, — я взяла з тарілки маринований огірочок і з насолодою ним похрумтіла. Те що треба після настоянки!

— Знаю, але мені від цього не легше. Йдіть спати. Після сніданку ми їдемо до Еймелії.

— Та я вже виспалася, — я взяла другий огірочок. — Тільки голова страшенно болить. У вас тут є щось від головного болю?

— Сокира згодиться? — Ерінвальд криво всміхнувся. Він зараз виглядав таким сумним, таким розбитим, що мені навіть не хотілося ображатися на його дурні жарти.

— Я побачу, яким бадьорим і життєрадісним ви самі будете зранку після цього, — я кивнула в бік пляшки.

— То вже не ваші проблеми, Елліно, — Ерінвальд підвівся з-за столу й пильно на мене подивився. — Ходімо нагору, я дам вам зілля.

Я зайшла з Ерінвальдом до його спальні, яка виявилася доволі схожою на мою, він дістав з шафки невеличкий флакончик із зіллям і вручив його мені. Подякувавши, я пішла до себе. Зілля подіяло швидко, біль пройшов і невдовзі я знову заснула. Прокинулася я о 5 ранку і вмившись, спустилась на кухню. Треба навести тут лад і приготувати сніданок. За справами час промайнув непомітно і на кухні нарешті з’явився Ерінвальд.

— Бачу, ви давно вже встали, — сказав він замість привітання.

— Так.

— Добре. Тоді снідаємо і їдемо звідси.

Перед тим як покинути столицю, Ерінвальд зупинився біля крамнички. Поки він скуплявся, я вилізла з саней і розглядала місто. Навпроти крамниці була невеличка пекарня з красивим садом, де кілька дітей гралося в сніжки. Я добре пам’ятала, як в останній день в своєму світі отримала сніжком в лоба від малого бешкетника, але мою увагу привернули незвичні квіти. Вони росли на стовбурі дерева і виглядали страшенно схожими на орхідеї. От тільки пелюстки в них були ніби перламутрові, вони сяяли і переливалися блакитними і фіолетовими кольорами на сонці. Підійшовши ближче, я побачила, що вони вкриті тонким шаром крижаного пилу. Така краса! Я обожнювала орхідеї. Вдома в мене було аж 5 горщиків різних кольорів і розмірів.

Дім… Батьки… Сестричка…

Я зітхнула і втерла сльози. Треба триматись. Можливо, сьогодні подруга Ерінвальда мені допоможе. Хоч би був спосіб повернутись! Світ тут, звичайно, цікавий, хоч і холодний, але я хотіла додому.

Я вже хотіла повернути до саней, як мені в плече влучив сніжок. Я обернулася, гнівно зиркаючи очима в той бік, звідки прилетів сніжок. За сніговою кучугурою причаїлося трійко дітей років 10-12, два хлопчики і дівчинка. Побачивши, що я злюся, вони вискочили з-за кучугури і заволали:

— Сніговий обстріл!

Заготовленими зарані сніжками вони почали жбурляти в мене й в інших перехожих. Я чула, як хтось на них лаявся, але всі свої сили я направила на те, щоб ухилитися від їх атак. Та мені, як завжди, не пощастило. Послизнувшись, я гепнулася на своє багатостраждальне м’яке місце і, не втримавши рівновагу, впала головою в кучугуру.

Кляті діти! Клятий сніг! І чому діти у всіх світах такі жорстокі?!

— От я вам зараз покажу! — гаркнула я, вибираючись зі снігу.

Діти зі сміхом розбіглися в різні сторони, але на моє щастя з дверей пекарні висунулася жіночка, трохи старша за мене і набагато більша в об’ємах.

— Ці негідники знову в перехожих сніжками жбурляли? — спитала вона в мене.

— Так, — кивнула я. — Це ваші діти?

— На жаль, мої, — зітхнула жіночка і я могла їй тільки поспівчувати. — Розбишаки ще ті! Нічого зробити їм не можу. Вибачте, що так трапилось.

— Та нічого, — махнула я. — Діти є діти.

— Стривайте, не йдіть. Я вам зараз булочок свіжих винесу.

Від булочок я відмовлятись не стала. Жіночка повернулася за хвилину і вручила мені великий паперовий пакет з булочками, що так чудово пахли корицею. Смакота!

Повернувшись до саней, я побачила, що Ерінвальд вже був там і грізно на мене дивився.

— Попала під дитячий обстріл, а їх мати вибачилася переді мною булочками. Будете? — я простягнула Ерінвальду пакет. Булочку він взяв, але погляд все ще залишався грізним.

— А чого ви взагалі з саней вилізли?

— Роздивитись хотіла, що тут є. Побачила орхідею і вона мене зачарувала.