Розділ 11. Неприємна зустріч і приємний обід

Фрео бігли вже не так швидко, тож я могла роздивитися місто. А подивитися було на що! Здавалося, ніби вся столиця була висічена зі світла й кришталю, а не побудована з каменю й дерева, хоч, звісно, це було не так. Білі стіни сяяли під сонцем, засніжені дахи здіймалися в небо, а вулиці мерехтіли відблисками криги на бруківці. Зима тут була іншою. Сніг не здавався ворожим — він переливався м’яким сріблястим сяйвом, небо над містом було не сірим і похмурим, а глибоким, синім, ніби вимитим до чистоти морозним повітрям.

Я глибоко вдихнула. Навіть повітря тут було особливим — прозорим, легким, наповненим ароматом хвої, диму з печей та камінів і чогось пряного, незнайомого. Я забула про холод. Він був десь далеко, ніби залишився у минулому. А тут було лише світло, блиск крижаних гілок дерев у садах, тиха музика, що долинула невідомо звідки, і відчуття, ніби я ступила у казку.

— Як називається це місто? — спитала я у Ерінвальда.

— Ферінвіль, — коротко відповів той.

Тепер ми їхали зовсім повільно, Ерінвальд уважно слідкував, щоб ми не зіткнулися з іншими санями чи людьми. Зовсім скоро ми зупинилися біля замку, оточеного високою крижаною огорожею.

Замок, як і все місто, здавався витканим зі світла і криги. 

Він височів над містом, здіймаючись у небо білосніжними баштами, і був настільки прекрасним, що я не могла відвести погляду. Камінь його стін був чистим, білим, як перший сніг, що випадає посеред ночі, коли світ ще не встиг зруйнувати його красу. А блакитні дахи і шпилі здавалися крижаними, ніби їх створила сама зима, прикрасивши замок своїми чарами. 

Сонце стояло вже високо, і його промені грали на вітражних вікнах, змушуючи їх мерехтіти всіма відтінками синього, блакитного і сріблястого. Я навіть змогла розгледіти сцени, що зображувалися на склі, хоч і здалеку: чудернацькі крижані істоти, королі і королеви, засніжені гори, серед яких розкинулося це місто. Здавалося, що вікна оживають, коли на них падає світло. Я милувалася кожною деталлю: химерними арками, витонченими статуями при вході, блиском снігу на сходах, що вели до важких, прикрашених сріблом дверей. 

Я навіть не помітила, як затамувала подих. 

Це місце було прекрасним. Не суворим, не ворожим, як холодні замки в моєму світі. Воно було величним і спокійним, як саме небо взимку.

— Погуляйте в саду, Елліно, а мені треба поговорити з ярлом, — як тільки ми пройшли крізь браму, Ерінвальд зупинився і подивився на мене. — Не хвилюйтесь, вас звідси ніхто не вижене. Якщо раптом хтось спитає, що ви тут робите — скажіть, що ви зі мною. Нікуди не заходьте, в жодні з дверей, бо спрацює охоронна магія. Я ненадовго.

— Добре, — кивнула я. Мені не дуже хотілося залишатися в саду одною, але я розуміла, що Ерінвальд не може взяти мене з собою у замок. Він же не розважатися сюди приїхав.

Залишившись одна, я вирішила оглянути тут все. Сніг хрумтів під моїми ногами, коли я повільно йшла засніженими стежками саду. Білий світ, оповитий зимовою тишею, здавався нерухомим, застиглим у часі, але варто було прислухатися і ставало зрозумілим — він дихає, живе. Вітер тихо ворушив гілки дерев, з яких обсипалися крихкі сніжинки, повітря було напоєне кришталевою чистотою і незнайомими ароматами. 

Я не очікувала побачити тут щось, крім снігу, криги та голих гілок. Але раптом мій погляд зупинився на тонкому стеблі, що пробивалося крізь білу ковдру. Квітка. Я нахилилася ближче. Її пелюстки блідо-блакитні, з інеєм по краях ледь коливалися від подиху вітру, а в центрі ніби сяяла крапля бурштинового світла. Вона нагадувала едельвейс, але була більш витончена, ніби вирізьблена з найтоншої криги. 

Я оглянулася й знайшла ще кілька — невисокі, крихітні квітки з прозорими, мов кришталь, пелюстками, що вловлювали сонячне світло й переливалися всіма відтінками синього. Вони нагадували розсипані по снігу зірки. Далі — високі білі бутони, схожі на лілії, але вкриті тонким шаром інею, який надавав їм ще більшої загадковості. Я простягла руку, провела пальцями по холодній поверхні пелюсток. Вони живі. Як вони можуть цвісти тут, серед вічної зими? Загадка! Це не просто квіти — це справжнє диво.

Зачарована зимовим садом, я не зчулася, як до мене хтось підійшов.

— І що така красуня робить одна посеред саду? — почувши голос за моєю спиною, я здригнулася і обернулася.

Переді мною стояв високий чоловік з гострими, неприємними рисами обличчя і хижим поглядом. Його довге волосся було стягнуте в хвіст — здається, я ще жодного чоловіка тут не бачила з короткою стрижкою. Але мені подобалося, а от цей чоловік — ні. Я його відразу впізнала, хоч бачила всього лише мить. Саме з ним Ерінвальд сварився в кабінеті.

— Я приїхала з ільде Ерінвальдом, — відповіла я. — А ви? Я вас бачила у нього днями.

— Я вас теж запам’ятав, — чоловік криво посміхнувся, надто уважно розглядаючи мене. Під його поглядом аж мороз по шкірі пройшов, не зважаючи на теплий одяг. — Таку красу неможливо забути. Я Іфран Готарі, помічник ярла, можна сказати — його права рука. А вас як звати, красуне?

Мене дратувало, що він називав мене красунею, як і його присутність взагалі. Цей Іфран мені не подобався. Але я не могла його прогнати, все ж таки він помічник ярла. Хто цей ярл взагалі такий? Це слово мені теж було знайоме з нашого світу, мабуть, він, як і херсір, якийсь управитель. От тільки вище чи нижче за званням? Треба дізнатися, щоб не втрапити в незручну ситуацію.

— Елліна, — я назвала лише ім’я, моє прізвище йому точно ні до чого.

— Яке у вас незвичне ім’я! — Іфран продовжував мені лити у вуха свій мед, але мене таким не звабиш — давно вже доросла дівчинка і не вірю солодким словам. — Втім, як і ви сама. Я зачарований вами, ільде Елліно. Дозволите супроводжувати вас у вашій прогулянці садом, доки Ерінвальд розмовляє з ярлом?

— Так, — хіба я могла йому відмовити? Прогуляюся, побалакаю — нічого ж поганого не станеться. — Що тут є цікавого?