Розділ 10. Подорож до столиці

Я не встояла і першим вирішила спробувати «кристальний сон», дуже вже привабливим він здавався. Влаштувавшись зручніше в ліжку, я вдягла на шию підвіску з кристалом і в ту ж мить поринула в свідоме сновидіння, за однією тільки відмінністю — керувати ним я не могла. Я опинилася в історії, що розповідала про героїчний подвиг дівчини, яка врятувала ціле місто. Було дуже цікаво опинитись на її місці і відчувати все те, що мала б відчувати вона. Після того, як історія закінчилася, я прокинулася. Знявши кристал з шиї, я поклала його у шухляду тумбочки. Згодом спробую побувати й у інших історіях.

Після захоплюючого сну, я перейшла до «кристальних оповідань» і «крижаної головоломки». Активувавши кристал, я розклала на столі головоломку і, слухаючи історію про дівчину, яка шукала шлях додому в Крижаному лісі, складала пазл. Над кристалом миготіли картинки, ніби голограма, кольорові, але все ж вони трохи віддавали блакитними відтінками. Звичайно, цей вид «фільму» був не такий гарний, як «кристальний сон» або ж наш телевізор, але теж було цікаво. Втім, я більше слухала, зосередившись на пазлі. За півгодини я його вже зібрала і побачила на крижаній поверхні чудовий пейзаж з зимовим лісом і озером. Дійсно гарно!

Пообідавши в кімнаті, я продовжила гратися з кристалами і головоломкою аж до самого вечору. Зупинилася лише коли настав час вечері. Цього разу я йшла в їдальню з радістю.

— Вам сподобалися кристали? — запитав мене Ерінвальд.

— Так, дякую, я весь день провела за ними. Дуже цікаво. А я ще хвилювалася, що тут нудно, а насправді у вас тут розваги цікавіші, ніж у нас, — зізналася я. — Найбільше мені сподобалися «кристальні сни».

— Мені теж вони подобаються, — кивнув Ерінвальд. — Згодом я вам й інші розваги покажу. В нас тут багато цікавого є.

Всю неділю, чи як тут в них кажуть Сайріс, я провела за цими кристалами. Спати я лягла рано, попросивши Кайсіну розбудити мене о 7-ій, щоб я встигла прийняти ванну перед подорожжю. Я гарно виспалася, нарешті без кошмарів, і рівно о 8-ій зайшла у їдальню, щоб поснідати. Ерінвальд вже був там.

— А ви пунктуальні, Елліно, — усміхнувся він.

— Я хвилювалася, що ви поїдете без мене, — усміхнулася я у відповідь.

— Не поїхав би. Я звик тримати своє слово.

Що ж, чоловіки, які відповідають за свої слова, мені подобаються. Так, стоп! Ерінвальд не має мені подобатися. Можливо, я скоро зможу повернутися додому. Я не повинна до нього прив’язуватись. Та й взагалі, в нього сім п’ятниць на тиждень: сьогодні він хороший, а завтра — сміється з мене. Дивний чоловік.

Після сніданку ми відразу ж вийшли надвір. Було незвично знову опинитися на морозі, але в цей раз мені дихалося легше.

— А чому мені спочатку важко було дихати через мороз, а зараз більш менш нормально? — спитала я Ерінвальда, поки ми йшли до саней.

— Ви можете нормально дихати в мороз завдяки зачарованій воді. Вся наша вода, яку ми п’ємо або використовуємо для приготування їжі, зачаровується. Вона зігріває організм зсередини, даючи змогу людині комфортно дихати в мороз. Але вона діє не відразу. Наприклад, новонароджених не виносять надвір до того часу, як вони починають вживати їжу, яка містить зачаровану воду.

— Цікаво, — кивнула я. Виявляється у них тут все для зими пристосоване.

Ми підійшли до саней. Вони стояли посеред снігу, витончені, майже казкові, прикрашені срібними візерунками, що нагадували морозні малюнки на склі. Вони здавалися ніби вирізьбленими з самої криги, легкими, але водночас міцними, ніби створеними спеціально для того, щоб ковзати крізь вітер і хуртовини. 

Але навіть вони не могли зрівнятися з тим, хто їх тягнув. 

Білі вовки. Великі, сильні, їхні лапи тонули в снігу. Вони майже зливалися зі снігом — дикі, прекрасні, білосніжні. Їхня густа шерсть немов сяяла в ранковому світлі, а очі… О, їхні очі були найбільш вражаючими. Глибокі, палаючі холодним блакитним сяйвом, вони дивилися прямо на мене, ніби вивчали, оцінювали. 

Я затамувала подих. Це були не просто тварини — вони були чимось більшим — розумнішими, сильнішими, древнішими за все, що я знала. Такі величні, такі чарівні!..

— Ви готові, Елліно? — голос Ерінвальда повернув мене до реальності. 

Я обернулася до нього. Він стояв біля саней спокійно, впевнено, подорож на запряжених вовками санях була для нього звичною справою. Його погляд зустрів мій, і в ньому я побачила запрошення — і виклик водночас. 

Моя рука торкнулася холодного різьбленого борту, і я повільно ступила всередину. Сани були просторими, але, щойно я сіла поруч із ним, відчуття стало зовсім іншим. Вітер раптово піднявся, зачепив моє волосся, зірвав кілька сніжинок з вовчих спин.

— Це ж фрео? — спитала я, згадавши, як Кайсіна розповідала мені про місцевий транспорт.

— Так.

— А чому не на оленях? — я забулася, як їх магічний підвид називався.

— Ви про гелеонів? — уточнив Ерінвальд і я кивнула. Точно, гелеони! — Фрео більш витриваліші і швидше пересуваються. Я віддаю перевагу їм, коли треба їхати далеко.

— Зрозуміло.  

— Тримайтеся, Елліно, — сказав він, і я відчула, як сани здригнулися. 

Вовки рушили. Спершу повільно, немов перевіряючи, чи все готово. А потім — швидше, швидше, швидше…

Сніг вибухнув навколо нас, вітер заплутався у волоссі, а замок Ерінвальда залишився десь позаду. Я трималася за край саней, серце калатало, адреналін змішувався з захватом. 

Це була не просто поїздка. Це було щось більше. Це була подорож у невідоме.

Ми виїхали за межі замку і вже під’їжджали до лісу, коли дорога сильно крутнула і я, не втримавшись на повороті, вилетіла з саней просто у снігову кучугуру. Хотілося добряче вилаятись, але рот був весь забитий снігом.

— Зима — це точно не ваше, Елліно, — почула я за спиною насмішкуватий голос, і в ту ж мить мою талію обхопили сильні руки, витягуючи мене зі снігового полону. — Ви не забилися?

— Ні, сніг виявився напрочуд м’яким, — пробурчала я. — Постраждало лише моє самолюбство.