Розділ 9. Вибачення і магічні кристали

Я не знаю, скільки часу я проплакала в цій печері, отямилася я лише, коли моєї щоки торкнулася пухнаста лапка.

— Айсгріме, ти прийшов мене втішати? — мені стало менш сумно і самотньо, коли я побачила поруч пухнастого котика. — Ти ж моє морозивко! Такий солоденький, м’якенький котик! — я притиснула його до себе, витираючи сльози об його шерсть. — І як ти мене знайшов?

Кіт тільки нявкнув у відповідь. Я обійняла його і вмостилася зручніше на лаві, хоча зручно там взагалі не було — вона була зроблена з твердого каменю. Добре що хоч не холодна, але то все завдяки одягу. Рукою і щокою я відчувала, що камінь прохолодний, а в тих місцях, де на мені була одежа, я холоду не відчувала. От дійсно зручна магія!

Знову поринувши у гіркі думи, я не зчулася, як в печері нас знову побільшало. Коли мого плеча торкнулася рука, я від несподіванки мало не підскочила, налякавши заразом і кота. Невдоволено нявкнувши, він зістрибнув на землю.

— Нарешті я знайшов вас, Елліно, — бірюзові очі Ерінвальда дивилися на мене стурбовано, а його голос звучав незвично м’яко і тепло. А ще я не могла не помітити, що він вперше звернувся до мене без цієї їхньої дурної приставки «ільде». — Що ви тут робите?

— Страждаю! — різко відповіла я, шмигнувши носом. Хотілося втекти ще далі, щоб Ерінвальд не бачив моїх заплаканих очей і червоного носа.

— Вибачте мені, будь ласка, я не мав права зриватися на вас. Мені шкода, що я вас образив.

— Ви хоч розумієте, як мені тяжко тут, Ерінвальде? — коли вже він звертався до мене без цього «ільде», то і я не вважала за потрібне його використовувати. — Я опинилася в чужому для себе світі, ще й такому холодному. У нас зима 3 місяці на рік і я її ніколи не любила. Мені подобається, щоб надворі було так само тепло, як і вдома. Я полюбляю проводити час на берегу річки чи озера, плавати в ньому, грітися на сонечку…

— В наших підземних озерах теж можна плавати, — перебив мене Ерінвальд. — Якщо у вас є таке бажання, я накажу Кайсіні купити вам купальний костюм.

— Є, — якщо хоче мені купити — будь ласка! — Але тут все одно не так, як у нас. У нас озера більші.

— У нас є теж великі підземні озера і річки, із будиночками для відпочинку. Це такі невеличкі поселення, де люди проводять відпустки, — пояснив мені Ерінвальд. — А в мене тут своє невеличке озеро, особисто для мене и жителів мого замку.

Виходить, в цьому світі курорти під землею? Цікаво. Незвично! Навіть захотілося відвідати такий курорт.

— Якщо в мене буде вільний час, я вас відвезу в одне таке поселення на кілька днів, — Ерінвальд ніби прочитав мої думки.

— Краще відвезіть мене до своєї подруги. Зима зимою, але я за домом сумую. В мене там батьки і молодша сестра, — я подивилася Ерінвальду в очі. Згадка про сім’ю віддалася болем в їх бірюзовій глибині, але більше нічим він не видав, що його зачепили мої слова. Я навмисно сказала йому про них, щоб він зрозумів мій біль і хоч щось вже зробив нарешті. Знаю, так чинити негарно, але я була у відчаї. — Вони ж місця собі не знаходять, шукаючи мене.

— Я чудово вас розумію, Елліно, — Ерінвальд всього на мить стиснув мою долоню у своїй й відразу ж відпустив, але я відчула його щиру підтримку. Цього простого жесту було достатньо, щоб я перестала ображатися. — Але і ви зрозумійте мене. Я не проста людина, я — херсір. В мене купа роботи. Ще й зі столиці нашого королівства мені проблем додали. Я б хотів вам допомогти, але у луар зранку мені треба їхати в столицю до ярла, я пробуду там 2 дні.

Я ще не встигла запам’ятати місцеві дні тижня, тож спитала у Ерінвальда:

— А луар — це коли? Я не запам’ятала ще ці ваші назви.

— Післязавтра. Луар — це перший день тижня.

— Ааа, понеділок, — кивнула я.

— Понеділок? — здивувався Ерінвальд.

— Так. У нас перший день тижня називається саме так. І місяці інакше називаються. Добре хоч овочі з фруктами мають ті самі назви. Дивно все це якось, незрозуміло.

— Я теж не розумію. Можливо, Еймелія зможе вам щось пояснити. А знаєте що? — Ерінвальд раптом широко усміхнувся. Таку усмішку я в нього бачила вперше. Він навіть коли сміявся, стискував губи, ніби не дозволяючи собі надмірних веселощів.

— Що? — похмуро спитала я, не розділяючи його радісного настрою.

— А давайте ви поїдете зі мною до столиці? Побачите наш світ, розважитесь трохи, а на зворотному шляху заїдемо до Еймелії. Якщо мої плани не зміняться, гадаю, я зможу залишитися в неї на день.

— Добре, я згодна, — хоч я не дуже бажала розгулювати зимовим світом, іншого вибору в мене не було. До того ж, одяг тут теплий, хоч і легкий на вигляд. Може, мені навіть сподобається. В зимі, після холоду, я найбільше не любила купу одягу на собі. А тут можна було виходити в зиму навіть у тонкій сукні.

— Тоді чекаю вас післязавтра на сніданку о 8-ій. Мені треба якомога швидше дістатися до столиці.

— Та без питань.

— Тоді може повернемось нагору? — Ерінвальд запропонував мені руку, хоч я цілком могла встати з лави сама. Втім, я охоче взялася за його руку і підвелася, але відразу ж відпустила його.

Прихопивши Айсгріма, ми залишили печеру і повернулися до замку. Ерінвальд пішов в свій кабінет, а я разом з котом — у свою кімнату. Я взяла свою книгу і, вмостившись на підвіконні, поринула у вигадані світі. Айсгрім влігся біля моїх ніг і ліниво спостерігав, як за вікном кружляє лапатий сніг.

Десь за годину у двері постукали, я дозволила увійти. На порозі стояв Ерінвальд з коробкою в руках.

— Я вам дещо приніс, Елліно, — він усміхнувся. Ну геть інша людина, коли усміхається, аж приємно дивитись!

— Що? — я відклала книгу і підійшла до нього. Айсгрім теж підійшов і потерся об його ноги.

— Я з тобою не розмовляю, пухнастий зраднику, — пробурчав він до кота, але все ще усміхаючись. Схоже, він трошки ревнував до мене свого улюбленця. Піднявши очі на мене, він простягнув коробку. — Тут є кілька довідників по магічним істотам, рослинам і нашим традиціям. Знаю, ви тільки почали вивчати наш алфавіт, але може зможете розібратись. Там є ілюстрації. А ще я приніс вам кілька речей для розваг.