Розділ 6. Чудернацькі тваринки

Прокидалася я важко. Мені снився кошмар, в якому я йшла крізь дивний ліс, вкритий сяючою кригою, і постійно провалювалася по коліна в сніг. Навіть уві сні я відчувала, як мороз пробирає до кісток. Я намагалася вибратися з лісу, але він мене не відпускав, дерева хапали за одежу своїми крижаними гілками…

— Ільде Елліно, прокиньтеся! — голос Кайсіни долинав наче крізь товщу криги.

Мені нарешті вдалося скинути з себе цей сон і розплющити очі. Кайсіна сиділа поруч на ліжку і дивилася на мене стурбовано.

— Вам поганий сон наснився, ільде Елліно? — спитала дівчина.

— Так, — я переповіла їй свій сон.

— Та це ж вам Крижаний ліс наснився! — Кайсіна миттю зрозуміла, де я блукала уві сні. — Мабуть, ви дійсно йшли ним, поки не втратили свідомість.

— Але я цього не пам’ятаю… — зізналася я, знехотя вилізаючи з-під ковдри. Я б ще поспала, але хотілося їсти.

— Можливо, ви просто забули. Таке буває. Там же магія, — Кайсіна знизала плечима і кивнула у бік тумбочки, на якій стояла таця зі сніданком. — Я вам поїсти принесла. І каву.

Кава! Кавуся! Я навіть забула про те, що хотіла спочатку вмитися і схопилася за чашку. Зробивши ковток, я ледве не застогнала від задоволення. Кава виявилася чудовою!

— Ільде Ерінвальд сказав, що коли ви вже одужали, то ви можете спускатись їсти в їдальню, — повідомила мені Кайсіна.

— А він завжди там їсть? — спитала я, бо мені якось після вчорашньої вечері не дуже хотілося з ним постійно їсти. — А сніданок, обід та вечеря у вас за розкладом? *

— Ні, не завжди, але часто. Якщо ільде Ерінвальд нікуди вранці не збирається, то він зазвичай снідає о 10-ій. А обід десь в 2-3 години дня, вечеря близько 8-ої. Але в будь-який час ви можете щось попросити на кухні. Тож не переймайтеся, якщо пропустите час.

— Добре, — кивнула я, радіючи, що тут не як в готелі. Їсти за розкладом я не любила.

Після сніданку Кайсіна запропонувала мені вийти надвір. Мені зовсім не хотілося виходити на мороз, але було цікаво побачити, де я опинилась. Через вікно своєї кімнати я бачила лише хвойний ліс. Вдягаючи легеньке пальто поверх сукні, я задумалася.

— Кайсіно, твоя бабуся казала, що одяг роблять з теплої тканини. Тоді навіщо я вдягаю пальто? — я дійсно не могла цього зрозуміти.

— Щоб сукня не забруднилася і сніг її не намочив. Тільки у верхньому одязі є водо відштовхуюча підкладка.

— Тепер зрозуміло. Можемо іти? — я кинула погляд у дзеркало — у цьому фентезійному вбранні виглядала я неперевершено.

— Чекайте, — Кайсіна побігла до ванної кімнати й за мить повернулася з величенькою баночкою. — Треба обличчя і руки змастити цим кремом, щоб не холодно було. Втім, на руки можна й рукавички вдягти.

Рукавички вдягати не хотілося, тож я змазала кремом і обличчя, і руки. В повній бойовій готовності до зустрічі з зимою, я спустилася слідом за Кайсіною на перший поверх і вийшла надвір. Вітер вдарив мені в обличчя й розтріпав волосся, але я не відчувала холоду, поки не вдихнула. Хоч шкіра й не мерзне, але дихати морозним повітрям все ж таки важко, особливо, коли вітер і сніг в обличчя мете. А от Кайсіну той сніг з вітром геть не лякали, вона йшла з великим кошиком і усміхалась, ніби сніг в обличчя — це дуже приємно.

— Мені треба нагодувати фрео і гелеонів, — сказала дівчина, повернувшись до мене, — а ви можете поки що тут все роздивитись.

— А з тобою не можна? — мені не хотілося залишатися одною.

— Фрео і гелеони насторожено відносяться до чужих. Краще вам до них поки не йти. Вони можуть агресивно поводитися під час годування, якщо поруч незнайома людина.   

Ну коли так, то не треба. Краще погуляю сама. Я окинула поглядом пейзаж: поруч були невеличкі будівлі, мабуть, там тримали тих місцевих тварин, а ще далі — снігові простори. Сад прикрашали ялинки — вони єдині радували око зеленню. Я пройшла трохи вперед доріжкою, роздивляючись все.

Я ніколи не любила зиму. Вона завжди здавалася мені надто холодною, надто безбарвною, надто чужою. Але, стоячи зараз у цьому засніженому саду, я не могла не визнати: тут було красиво. Не тією красою, що змушує серце тремтіти від захвату, а тією, що змушує зупинитися, вдивитися і на мить забути, що тобі тут не місце. 

Сад потопав у снігу. Гілки дерев були важкими від білої ковдри, а морозний вітер змушував їх скрипіти, ніби вони стиха перемовлялися між собою. Раптом мій погляд зупинився на кущах, що росли неподалік. Їхні голі гілки здавалися крихкими, ламкими, але серед снігового простору вони були прикрашені яскравими червоними ягодами. Вони виділялися, наче краплі крові на білому полотні, і я не могла відірвати від них погляду. Я підійшла ближче і торкнулася однієї — ягода була тверда, холодна, ніби зроблена зі скла. 

Я зітхнула, вдивляючись у цей зимовий світ. Він був чужим для мене, я знала це. Але водночас він мав свою таємничу привабливість. Можливо, якщо я придивлюся уважніше, то зможу знайти в ньому щось більше, ніж просто холод і тишу. Треба хоча б дати йому шанс.

Раптом кущ з ягодами заворушився і просто з-під снігу вистрибнуло щось схоже на кошеня. От тільки поверх шерсті воно було вкрите біло-блакитними кристалами криги й світилося яскраво-блакитним сяйвом. Його великі, майже круглі, очі теж були блакитного кольору. Кошеня стиха нявкнуло і подивилося на мене. Погляд у нього був точнісінько як в того кота з мультика! Я не встояла і, присівши навпочіпки, простягла до котика руку.

— Ти хто такий, маленький? — спитала я.

Кошенятко миттю потерлося об мою руку, застрибнуло на неї і почало лащитися, його маленькі лапки торкалися мого обличчя, ніби ніжно погладжували. Незважаючи на те, що котик виглядав як крижана скульптура, лапки в нього були м’якенькими.

— В мене немає чим тебе нагодувати, маленький, — зітхнула я, погладжуючи кошеня. — Та й я не знаю, що ти їси.

Кошеня зістрибнуло з мене і побігло геть, ніби засмутившись, що в мене немає для нього гостинця. Пізніше розпитаю у Кайсіни, що то за звір такий і чим його годують. Я вже збиралася підвестися, як з-за ялинки вискочила ще одна істота. Вона виглядала ще більш незвичною ніж крижаний котик. Якщо у котика була шерсть, а кристали були поверх неї, то ця тваринка була повністю вкрита блакитними з бузковим відблиском кристалами, ніби то був їжачок, і теж вся світилася. От тільки тваринка була більш схожа на маленьке, кругленьке цуценя, тільки з товстим хвостом, маленькими крильцями і великими загостреними вухами. Великі сині, з блакитним сяйвом очі тваринки з цікавістю дивилися на мене.