Розділ 5. Вечеря, кіт і духи

Я гадала, що вечеряти буду у своїй кімнаті, але ота юна служниця, Ліесса, повідомила, що мене чекає на вечерю Ерінвальд. Вона провела мене до їдальні, яка виявилася поряд з кухнею, і, відчинивши переді мною двері, кудись миттю щезла. Я ступила всередину, вдихнувши тепле, наповнене ароматами їжі повітря. Очі розбігалися — тут усе виглядало, як зі сторінок казки чи старовинної легенди. Я вже звикла до своєї кімнати, а кухня і коридори замку не виглядали так вражаюче, та й кабінет Ерінвальда виглядав простіше, а от їдальня мене зачарувала. Певно, тут часто зустрічають гостей, тож все повинно виглядати бездоганно.

Стеля здіймалася високо вгору, прикрашена химерними дерев'яними балками, які нагадували вигнуті гілки дерев. На стінах горіли ліхтарі, їхнє полум'я миготіло, кидаючи навколо тіні, які здавалися живими. Вони магічні чи що? Довгий дерев’яний стіл, покритий важкою тканиною темно-синього кольору з білими зірочками, був заставлений посудом, який виглядав незвично. Сріблясті чаші й тарілки, інкрустовані камінням, просто зачаровували. Усе це виглядало настільки розкішно, що я мимоволі затамувала подих.

У величезному каміні з білого каменю яскраво горів вогонь, а над ним висіла картина — пейзаж із засніженими горами. Він ідеально підходив до цього місця. Нарешті мій погляд зупинився на Ерінвальді: він вже сидів за столом і невдоволено супився, дивлячись на мене. До вечері він перевдягнувся в ще більш вишукане вбрання, ніж було на ньому вдень — блакитного кольору, який доповнювали білі та зелені вставки. Йому так личили ці поєднання кольорів — точнісінько як його очі. Я не могла відвести від Ерінвальда погляд: він виглядав одночасно прекрасним і лякаючим.

— Ви мене до ранку роздивлятись будете, ільде Елліно? — холодний голос Ерінвальда розрізав тишу їдальні. — Сідайте вечеряти. Мені набридло вже на вас чекати.

Вибачившись, я присіла поруч із Ерінвальдом — саме там було накрито для мене. Ледве я опустилася на стілець, як Ерінвальд приступив до вечері, навіть не зронивши ні слова. І нащо тільки мене кликав? Я б і з більшим задоволенням поїла у своїй кімнаті, а в його присутності і апетит майже пропав. Але страви так смачно пахли, що відкинувши думки про Ерінвальда, я приступила до вечері. Гострий суп виявився неперевершеним, та й картопля з м’ясом теж була смачною. Вдома я такої смакоти ніколи не їла. Таренсія просто кулінарна чарівниця! Треба буде випросити в неї рецепти. Коли повернуся додому, приготую таке своїй сім’ї.

Я так захопилася вечерею, що помітила лише краєм ока, як Кайсіна принесла пиріг, який я робила, а до нього чай. А от коли моєї ноги під столом торкнулося щось тепле і пухнасте, я від несподіванки скрикнула.

— Що таке? — Ерінвальд кинув в мене похмурий погляд.

— Там щось… під столом… — прошепотіла я.

Не встиг Ерінвальд мені відповісти, як це «щось» стрибнуло мені на коліна. Я вже збиралася заверещати, як мале дівчисько, але тут побачила, що на мені вмощується щось середнє між манулом і шотландським висловухим котом. Шерсть у цього котика була біла й довжелезна, тільки на мордочці чорні смуги і сама шерсть між ними була бежевою. Вушка у котика були чорними зовні, але білими всередині. А очі! Котик дивився на мене точнісінько такими ж бірюзовими очиськами, як і Ерінвальд, тільки погляд його був милим. Я не встояла і, взявши з тарілки останній шматочок м’яса, запропонувала смаколик коту. Той проковтнув його із превеликим задоволенням і, вдячно нявкнувши, влігся в мене на колінах.

— От пухнастий зрадник! — пробурчав Ерінвальд, ледь помітно усміхнувшись. Я вперше бачила усмішку на його обличчі і, зізнатися, вона йому дуже личила. Ерінвальд вмить перетворився на зовсім іншу людину — добру і теплу. Тільки от він швидко прибрав цю усмішку з обличчя і знову став серйозним і суворим. — Хто годує, до того і йде.

— Це ваш кіт, ільде Ерінвальде? — спитала я, широко усміхнувшись. На відміну від нього я не мала жодного бажання прикидатися серйозною і холодною.

— Так. Ця порода називається фріз, вона магічна. Не зліть кота, бо інакше він може заморозити вам руки чи ноги, або ж атакувати вас крижаним вихором.

— Навіть не збиралася. Я люблю котиків, — я погладила пухнастика за вушком і той почав муркотіти. — А в нього є ім’я?

— Звісно. Айсгрім.

— Айсгрім? — я пирснула. Було схоже на англійське «ice cream» — морозиво. Котик, звичайно, був солоденький — такий м’якенький, пухнастий, товариський, але на морозиво схожим не був.

— Що смішного? — здивувався Ерінвальд.

Я пояснила йому схожість слів і Ерінвальд знову ледь помітно усміхнувся.

— Ну, як я вже сказав, коли кіт злиться, то дійсно може заморозити, тож дещо схоже з морозивом у нього все ж таки є.

Я взяла собі шматочок пирога і потягнулася до чашки з чаєм. Знову трав’яний. Радувало одне: вже завтра вранці мені можна буде випити каву.  

— Чому ви мене привезли до вашого дому, ільде Ерінвальде? — спитала я, зробивши ковток чаю.

— А мені потрібно було залишити вас у Крижаному лісі? — пирхнув Ерінвальд. — Я що схожий на чудовисько? Люди просто так не опиняються там. Та частина лісу, де я вас знайшов, відноситься до моїх володінь. Я не мав права вас кинути. Якби вас почали шукати і знайшли у моїх володіннях мертвою, в мене були б проблеми.

— Та я не про це. Чому саме до свого дому ви мене привезли?

— А куди я вас мав привезти? — схоже, мої питання дратували Ерінвальда, бо він відповідав надто різко. — Ви були вдягнені у дивний одяг, мали при собі незвичні речі та й жодних зрозумілих мені документів я при вас не знайшов. Я не міг вас відвезти в лікарню чи деінде. Я мав дізнатися, хто ви і як опинилися в Крижаному лісі. Вам щось не подобається, ільде Елліно? То я вас не тримаю. Тільки не певен, що у вас є ще якісь варіанти, де можна пожити.

— Та ні, мені все подобається… — під його холодним поглядом я відчувала себе незручно. — Просто я не розумію… Ви дали мені кімнату, годуєте мене, наказали Кайсіні купити мені одяг. Ви на щось розраховуєте? — я вирішила спитати прямо, все ж таки, давно не юна дівчинка. — Я нічим не можу вам віддячити, окрім як словами.