Розділ 2. Це не сон

Відчуття поверталися поступово. Я лежала у затишній темряві, тепло огортало мене, а під спиною відчувалося м’якеньке ліжко. Я миттю згадала блиск фар, падіння, паніку… І удар? Ні, здається, його не було. Та й зараз я не відчувала болю, тільки якусь слабкість. Але ж я ледь не потрапила під автівку! Якщо я втратила свідомість, то мала б опинитися у лікарні, але ліжко піді мною було занадто комфортним для лікарняної койки.   

Зібравши в собі сили, я розплющила очі, і на мить мені здалося, що я все ще сплю. Наді мною висів розкішний балдахін із тонкої сріблястої тканини, прикрашений химерними рослинними візерунками. Стіни навколо мене мали глибокий сапфіровий колір, а дерев’яні меблі, пофарбовані білою фарбою, були витонченими, з неймовірними різьбленими деталями. Зі стелі звисала люстра, що нагадувала крижані бурульки, і її світло наповнювало кімнату м’яким сріблястим сяйвом. Яка краса!

Я моргнула кілька разів, сподіваючись, що це якась галюцинація, бо я ні разу в житті не бачила такого чудового інтер’єру, навіть на картинках.

— Де це я? — прошепотіла я, але в тиші мій голос лунав майже голосно. 

Відразу захотілося піднятися і все роздивитися. Намагаючись відірвати себе від ліжка, я раптом відчула, як мене накрила слабкість. Моє тіло наче не хотіло підкорятися. Я сперлася на руки, але вони підломилися, і я знову впала на подушки. 

— Що зі мною?.. — прошепотіла я, намагаючись заспокоїти паніку, що почала підійматися в грудях.

Не встигла я нічого подумати, як двері м’яко прочинилися, і я завмерла в очікуванні. До кімнати увійшла невисока літня жіночка. Її довге біле волосся спадало аж до пояса, заплетене у химерну косу, а одяг виглядав так, ніби його щойно зняли з персонажа фентезійного роману. Вишукані шати сіро-блакитного кольору з тонкої тканини, прикрашені срібними нитками і блискучими камінцями, виглядали витонченими і неймовірно дорогими. Це точно не медсестра, а я точно не в лікарні. Я все ж таки вмерла і опинилася в раю? Чи може просто сплю? 

Старенька радісно сплеснула в долоні, помітивши, що я дивлюся на неї і підійшла до мене. 

— О, ти прокинулася, бідолашко! Дякувати Ліаріель! — її голос був приємним, але надто дзвінким як для жіночки її віку. — Як ти себе почуваєш, люба? 

Я зволікала з відповіддю кілька секунд, не вірячи власним очам. І вухам теж. Яка ще Ліаріель?   

— Я… — я проковтнула слину, намагаючись зібрати думки до купи. — У мене слабкість. Ледве рухаюся, не можу навіть з ліжка піднятися. 

— Це цілком нормально, моя люба, — лагідно відповіла жінка, підходячи ближче і сідаючи на край ліжка. Її очі, яскраво-блакитні, як ясне небо, дивилися на мене з теплом. — Ти довго пролежала посеред снігу в Крижаному лісі. Ледь не замерзла на смерть у своїй дивній легкій одежі. 

Я приголомшено кліпнула. Який ще Крижаний ліс? Я посеред міста під автівку ледь не втрапила! Хто мене у ліс вивіз? І яка ще дивна легка одежа? В мене нормальний теплий зимовий одяг. Але висловити всі свої питання не вистачало сил. 

— У Крижаному лісі? — повторила я, ніби перевіряючи, чи правильно почула. На більше мене не вистачило.

— Так, люба. Наш херсір знайшов тебе, коли повертався додому через ліс. Ти вже була напівмертва. Пролежала тут п’ять днів без тями. Я використала чимало магії і зіль, щоб повернути тебе до життя. І ось, нарешті, ти отямилася. Таке щастя! Мабуть, сама Ліаріель тебе оберігала. Згодом, як будеш почуватися краще, треба обов’язково сходити до храму, подякувати їй за спасіння. 

Я аж заклякла, не розуміючи, що ця жінка говорить.   

— Ви сказали… магія? — обережно перепитала я. 

— Авжеж, — спокійно відповіла жінка, ніби говорила про щось зовсім буденне. — Звичайна лікувальна магія. Тобі вже повинно стати краще від неї. 

Я ошелешено подивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Магія? Крижаний ліс? Я пролежала без тями п’ять днів? 

— Я… — промовила нарешті, але слова ніяк не хотіли складатися в речення. — Я… Це сон, так? Чи, може, галюцинації? Чи я померла? 

Стара доброзичливо усміхнулася, поклавши теплу руку на мою. 

— Не хвилюйся, люба. Скоро тобі стане краще. Ти жива, Ліаріель милувала тебе. Краще скажи, як тебе звати? 

Я спробувала зібрати свої думки до купи, адже все, що відбувалося, не вкладалося в моїй голові. Але жінка чекала відповіді, тому я сказала:

— Елліна. 

Жінка подивилася на мене з легкою ноткою подиву в своїх блакитних очах. 

— Елліна… Я таке ім’я чую вперше. Воно хоч і зі звичним закінченням, але я такого не зустрічала раніше.

— А вас як звати? — спитала я, намагаючись відволіктись від бентежних думок. 

— Вейліра Танарі, — відповіла вона з теплою усмішкою. — Я цілителька тут. 

Тепер настала моя черга дивуватися. Ім’я жінки звучало дивно, навіть серед іншомовних я таке не чула. Вейліра… Якесь воно загадкове, стародавнє, немов вигадане. Невже я потрапила в інший світ?!

— Де я? — тихо спитала. — Я що в іншому світі? 

Вейліра подивилася на мене трохи здивовано, а потім відповіла. 

— В якому ще іншому світі? Ти в замку херсіра Ерінвальда Невендарі. 

Херсір… Слово видалося знайомим, здається, це щось скандинавське. Якийсь правитель чи ні?.. Я ніяк не могла згадати.

— Херсір? — перепитала я. — Це… це що, скандинавське? Ми в Швеції, так? Чи може в Норвегії? Я в якійсь особливій лікарні?

Іншого пояснення я не могла знайти. Мабуть, я все ж таки втрапила під автомобіль і добряче стукнулася головою, отож батьки і відправили мене на лікування. Але де ж вони взяли стільки грошей? І де вони самі?

Вейліра злегка хитнула головою, а її обличчя стало серйозним. 

— Ні, люба. Херсір — це управитель міста. Ми зараз у місті Таліндор, яке є частиною королівства Сільфісса. Ерінвальд Невендарі — херсір цього міста. Ти що немісцева?   

Мені стало важко дихати. Таліндор, Сільфісса… Назви звучали дуже незвично, ніби з іншого часу. Чи все ж з іншого світу?