Глава 26. Сон, реальність і забуття

Глава 26. Сон, реальність і забуття

Кров була всюди. Сплутувала волосся, текла обличчям, шиєю, тулубом, зліплювала шкіру й одяг, пузирилася у роті, хлюпала в отворах, булькала в ранах, у сотнях ран на тілі, схожому на решето. Витрішкувати очі, залиті брунатною рідиною, оскліло дивилися у небуття. Звідти погляд перемістився на мене. Брудні руки з почорнілими пальцями вчепилися в горло і почали душити, а потім зі смердючого рота виліз синій опухлий язик і націлився на мої губи, давлячи їх, проникаючи в самі нутрощі, позбавляючи дихання. Я почала задихатися. Від смороду крові, нав’язливої липкості, нудотного відчуття чужих пальців на моїй шкірі. Боб присмоктався до мене, наче п’явка, і, шамкаючи, разом з кров’ю виплюнув у лице:

– Так набагато краще, тепер ти будеш зговірливою, ляля.

Завивши, я увігнала пальці, що перетворилися на червоні довжелезні шпильки, в його шию…

***

Прокинулася від стукоту в голові, браку кисню і дикого переляку. Була вся  мокра від поту, липкого й противного. Ним була просякнута нічна сорочка й кожна пора на шкірі. Я глянула на свої руки: чисті, з акуратно підстриженими нігтями, вимитими ретельно щіткою, жодного натяку на коричнево-червону рідину. Але я не могла позбавитися відчуття, що від долонь йде запах, специфічний, злегка металевий, нудотний.

Відкинула ковдру. Незважаючи на теплу літню погоду і стрункі паралельні промені, що пробивалися крізь вертикальні жалюзі, свідчачи про день у зеніті, мене пробирав холод до кісток.

На ногах, що підкошувалися, попленталася до ванної. Там із дзеркала на мене визирала бліда потворна тінь Валенсії Гутьєрес.

– Ім’я, як торішня пліснява, красива, як наречена Чакі, – сказала я відображенню. 

Збіліло-синюваті повіки згідно кліпнули. Я вмилася холодною водою, щоб повернути хоч трохи кольору на обличчя. Втім, навіщо? Це тепер не мало жодного сенсу.

Коли я повернулася у гостьову кімнату, виділену мені Нейтом, брат власною персоною проходжувався взад-вперед, демонструючи погано приховане занепокоєння.

Він підійшов, узяв за плечі, зазирнув в обличчя, притис до себе. Мої руки безвільно бовталися уздовж тіла. На жаль, братові обійми більше не викликали в мені теплих почуттів у відповідь. Ні, я не вважала його винним у тому, що зі мною сталося. Але… Все вже було не так. І не могло стати, як раніше.

Тверді чоловічі м’язи від регулярного відвідування “качалки” давили мені плечі. Нейт був наче витесаний з каменю, жодного м’якого місця.

Я випросталася, він посадив мене на ліжко.

– Чай з бергамотом, сендвіч з шинкою, тост із джемом, апельсиновий сік. 

Нейт поставив тацю на тумбу біля ліжка, подав чашку, я байдуже відсьорбнула. 

– Виглядаєш краще. 

Вночі приходив особистий лікар Нейта, обробив порізи, на рану на боці наклав шви, привів моє тіло до більш-менш притомного стану. Слід згадати, що перед тим, між непритомністю і візитом лікаря, Нейт приводив мене до тями під душем, змиваючи всі свідчення минулих подій. Весь час я мовчала, не здатна вичавити ні слова. Мені здавалося, що мовчання – мій найкращий захист, і щойно відкрию рота – занапащу себе ні за цапову душу.

– Готова говорити?

Я похитала головою.

– Тільки скажи. Одне слово – і я знайду цих покидьків, що напали на тебе, і власноруч прикінчу їх. 

Так, не було сумнівів, що Нейт виконав би обіцянку. З його вибуховим темпераментом він не довів би справу навіть до в’язниці, влаштував би суд Лінча. От тільки все вже було зроблено. Я сама все зробила.

– Я розумію, ти досі у шоковому стані, але ти можеш довіритися мені, ти ж знаєш. Чи, може, ти хочеш піти у поліцію?

Заперечливі неконтрольовані рухи головою видали мій страх.

– Добре. Більше не давитиму на тебе. Коли будеш готова, дасиш знати. – Його телефон пропікав. –  Не хочу кидати тебе у такому стані саму, але маю терміново відлучитися в офіс. Вибач. 

– Зі мною все гаразд.

Нейт посміхнувся і погладив мене по голові, наче малу дитину.

– Храбруєшся. Отже, починаєш приходити в норму. Я залишу тебе зовсім ненадовго. Швидко повернуся. Обіцяй, що нікуди не дінешся за цей час.

Я хмикнула:

– Куди ж я піду з такою-то красою? – показала на своє понівечене обличчя із заклеєною пластиром щокою.

– Для мене ти завжди залишатимешся найвродливішою.

– Дякую, брате.

– Відпочивай, сонце.

Нібито я могла робити щось інше. Хіба що розшарпувати душу, раз по разу вертаючись подумки до скоєного.

Я відкусила сендвіч. Насилу прожувала, так само ледь проковтнула. Кусок не ліз у горло незважаючи на те, що я кілька днів не їла. Кілька хвилин я хрумтіла тостом, запиваючи все чаєм, це дало невеличку перерву, коли думки мої зосередилися на процесі жування.

Настав час вирішувати, як бути далі. Я досі не знала, як краще вчинити, як правильніше вчинити. Як законослухняній громадянці розум підказував, що треба йти в поліцію, а голос совісті вторував. Але всі інстинкти волали залишатися на місці і не робити дурниць, тобто не здаватися. Я відчувала себе персонажем давньогрецької трагедії, який опинився між Сціллою і Харибдою. Ні перший, ні другий варіант мене не влаштовували, та розв’язати самотужки цю дилему, вочевидь, я була не здатна. Тож я просто вляглася, обійнявши подушку і гадаючи, скільки ще я боягузливо ховатимусь від правосуддя.

Суперечливі думки дотинали мене безперестанку, поки я не капітулювала під їхнім натиском і не почала плакати. Сльози, спочатку тихі і неквапливі, згодом перетворилися на ридання, надривні і болючі. Вони не приносили полегшення, навпаки, погіршували і без того паскудний душевний стан. Я плакала доти, доки вистачило сил, доки волога не випарувалася не тільки з очей, а й із серця. Мій нещасний головний м’яз тихенько стукав у надії, що колись йому стане легше, колись він вільно розганятиме організмом сповнену ендорфінами кров.