Глава 24. Ліхтарик і спогади

Глава 24. Ліхтарик і спогади

Моїм найбільшим страхом завжди було зостатися у темряві на самоті. Батьки привчали мене до самостійності та хоробрості дуже дивним, як на мене, чином – змушували долати свій страх, вимикаючи світло і зачиняючи мене у кімнаті. Мотивували тим, що тільки перемігши власні страхи, я зможу стати сильнішою, впевненішою, успішнішою. Спочатку я плакала, просила дозволити хоча б увімкнути нічник, потім просто скиглила, а зрештою припинила. І не тому, що подолала страх. Ні. Він назавжди лишився зі мною. Припинила мучитися, бо зі мною був Нейт.

Дізнавшись, не одразу, як батьки борються з дитячими страхами, він обурився. З мачухою, звісно, діалогу не вийшло, а батько був настільки зайнятий розкручуванням справ, що не звернув уваги на маячню дитини. Тоді Нейт вирішив вчинити по-своєму. Спочатку пробирався до моєї кімнати. Лягав поруч, тримав за руку, відганяв жахіття, що постійно кружляли навколо мене. Розповідав якісь смішні історії, казав, що коли ми виростемо, ніколи не розлучатимемося, а він завжди оберігатиме мене не тільки від темряви, але й від усіх негараздів світу. І я вірила йому наскільки взагалі була на це здатна. Бо більше не мала нікого, кому вірити. Я засинала в його обіймах, вважаючи це найбезпечнішим місцем на землі.

Одного разу Нейт прокрався до моєї кімнати, тримаючи в руці ліхтарик, говорячи, що це символ його любові до мене – промінь світла, спрямований не від, а на сонце, що осяює його життя. Відтоді інакше, ніж сонцем, він мене не називав. А я посміхалася й щиро обіймала брата і вірила кожному його слову, бо ж не можна не вірити тому, хто зігріває тебе теплом. Тієї ночі ми втекли. Вешталися нічними вулицями, не боячись нікого. Дурні діти, впевнені, що з ними ніколи нічого не станеться. Нейт був старший за мене, тож я покладалася на нього в усьому. Якщо він казав повертати праворуч, я повертала праворуч, казав мовчати і нікому нічого не розбовкувати – мовчала, казав з’їсти брокколі – їла, не тому що корисно, а тому що попросив Нейт.

На прогулянки ми вибиралися щотижня, облазили всю околицю. Я свято вірила, що Нейт заздалегідь розігнав усіх злочинців, бо ми жодного разу їх не зустріли. Від поліцейських блималок завжди встигали сховатися. Наївне дівчисько не знало, що район, в якому ми живемо, безпечний настільки, наскільки взагалі може бути безпечним престижний житловий район у Нью-Йорку.

Потім настав підлітковий вік. Нейт, вже дорослий хлопець, привабливий і впевнений, продовжував бути для мене героєм. Рівно до того моменту, як я закохалася в однокласника. Звичайне підліткове перше кохання. В моєму випадку воно було не варте й дірки з бублика, але Нейт роздув таке, що я надовго припинила заглядатися на хлопців. Я сердилася на брата, влаштовувала скандали, але продовжувала любити і слухатися. Допоки одного прекрасного дня не відчула, що задихаюся. Від опіки, надмірної турботи і постійних вказівок, що робити і як. Я збунтувалася і кинула все – поїхала до Лідса. Між першими проявами невдоволення і кардинальним вчинком, що змінив мою долю, минув не один рік, та я дуже довго йшла до усвідомлення того, що маю сама віднайти своє місце в житті, а в Нью-Йорку, поруч з братом, мені це не світить. Досі викликало здивування, як він мене відпустив. Мабуть, був не при собі.

Лежачи на холодній бетонній підлозі, подалі від кута, в якому довелося облаштувати відхоже місце, я мимоволі згадувала дитячі роки. Місяць зайшов за обрій, приміщення занурилося в темряву, а мій захисник так і не з‘явився. Ображена, порізана, брудна і змерзла, я розуміла, що Нейт не може знати, що зі мною сталося, але його обіцянки, пафосні слова про світло спалахували в мозку, виринали на поверхню свідомості, ніби промені маяка, що вдалині вказує шлях загубленим кораблям. Він був моїм маяком, за який я чіплялася попри все: зневіру, розчарування, біль і страх.

– Де ти, Нейте?.. Хіба ти не відчуваєш, як твоє сонце поволі згасає?

Спогади про наші сумісні дитячі витівки не давали мені повернутися до давно забутого відчуття жаху, що огортав мене у темряві без проблисків світла.

Від пережитого я не могла заснути і тільки під ранок забулася тривожним сном. Прокинулася від відчуття невідворотної катастрофи. 

Сонце заглядало у віконце під стелею, і мені стало відчутно легше. Принаймні до кінця дня, поки зі мною буде світло. Подумки я вже приготувалася захищатися, якщо Боб зараз прийде і спробує повторити вчорашнє. 

Але день минув, а ніхто так і не з’явився. Мене мучили голод і спрага. Я була огидна сама собі від смороду, який виділяла, від брудних патьоків крові, застиглих на шиї і грудях, куди вона вільно стікала, поки не згорнулася. Дошкуляло печіння на щоці і в порізаному, як виявилося, боці. Аби лиш зараження не було!

Якщо вчора у своїх бідах я звинувачувала інших – Нейта, що не вберіг, Кріса, біля якого мене бачили і пов’язали з ним та його проблемами, батьків, що не могли домовитися між собою і владнати справи по-дорослому, то сьогодні, міряючи кроками невелике приміщення, сіре, безбарвне, таке, що нажене тугу навіть якщо ти цього не хочеш, я звинувачувала себе. Хто, як не я, винен у тому, що я тут? Якби послухалася брата і нікуди не виїжджала, якби не визвалася сходити за соусом, результатом чого стало знайомство, якби не закохалася у чоловіка, що змусив мене усміхатися і стискатися моє серце від щастя, якби не побачила тоді окуляри, якби не кинулася його шукати, якби не повернулася у Нью-Йорк, якби… якби… якби…

Тільки я і ніхто більше винен у тому, що зі мною сталося. Низка подій завжди приводить у точку, в якій ти перебуваєш. Якщо абстрагуватися і подумати логічно, що в моєму теперішньому стані було дещо складно, можна було б дійти висновку, що десь попереду тих епізодів, що, ніби ланцюгова реакція, привели сюди, є ще один – головний. Вихідна точка. Та, де мене ще не було, але я вже маячіла на периферії. 

Під вечір мій шлунок прилип до хребта, в роті утворилася пустеля Сахара і я припинила звинувачувати себе. Фізіологічні потреби переважили потребу у самокатуванні. Чи будете ви здатні тверезо розмірковувати, якщо голова крутиться від голоду? Я не сперечаюся, можливо, були такі просвітлені особистості, святі, як на них кажуть, що досягали розумового та духовного очищення, перебуваючи незліченну кількість днів без пиття та їжі. Я ж до таких не належала. Звичайна людина зі звичайними людськими потребами. Не мала уявлення, скільки ще я протримаюся, якщо Боб моритиме мене голодом. Тоді йому дістанеться моє непритомне тіло, а мені, власне, буде вже байдуже, що з ним зроблять, бо і захищатися тоді я не матиму сил.