Глава 16. Спа, Хорхе і клуб

Глава 16. Спа, Хорхе і клуб

Для того, щоб перетравити інформацію, мені знадобився час. І цей час я не була надана сама собі. Не знаю, чи на краще, сподіваюся, що так, інакше я б гарантовано з’їхала з глузду, розриваючись між бажаннями знову полоскотати собі нерви й емоції, вирушивши на зустріч до Кріса, та неконтрольованим потягом прибити свого брата. Але мати мене орендувала на невизначений термін, як вона сама висловилася, а точніше, поки не буде ідеально зроблено одну справу. Що це за справа, я дізналася вже наступного дня, початок якого ми провели у спа-салоні, а другу половину – у галереї.

Поніжитися під теплим камінням на спині, освіжити шкіру під маскою з білої глини, розслабити і відновити м’язи під вмілими руками досвідченої масажистки було якраз тим, чого потребувало моє тіло. Про те, чого хотіла душа, я краще промовчу. На дні її забилося і тихенько скиглило моє втрачене кохання, якому я нічим не могла зарадити.

Поки ми з мамою лежали на сусідніх кушетках, я знайшла момент, щоб уточнити ситуацію.

– Джуд?

– Слухаю, доню, – голос її звучав приглушено, бо обличчям вона звисала донизу.

– Як справи з татом?

– Ти про що? Все добре. Він пише, а у такі дні його краще не чіпати. Коли закінчить, я планую влаштувати виставку його картин. Попросимо Нейта розмістити статтю у журналі, проведемо рекламну кампанію. Отримані кошти перерахую у благодійний фонд “Заради життя немовляти”. О, у мене стільки планів! – говорила вона натхненно, але мені здалося, трохи знервовано.

З якого ж боку краще підступити до делікатної теми?

– Ем… Ти в курсі про Есмеральду?

– Його нова натурниця? Так, дуже приємна дівчина. Ігнасіо вчить її англійській. Вона з Мексики, з бідної родини. Дитині потрібна була допомога, а ти ж знаєш батька.

– Мамо? – я аж підвелася. – Ти серйозно? Дитині?

– Валенсіє, не перебільшуй. Ти на щось натякаєш?

– Хіба не ти кілька днів тому говорила мені про розлучення?

Джуд перевернулася на бік, суворо дивлячись на мене. Ефекту не вийшло, бо все зіпсувало червоне коло від вирізу.

– Я не хочу більше чути це слово. У нашій родині все прекрасно. Затямила?

Відмахуватися від очевидного і закривати очі на неприємне – те, що Джуд вміла і практикувала останні тридцять років.

– Гаразд. Ви дорослі люди.

– От за що тебе люблю, що ти у всьому мене підтримуєш, – мати посміхнулася, хоча дещо й натягнуто. – Сьогодні у нас грандіозні плани. Хочу тебе познайомити з деким. 

– Мамо, не хочу ніяких знайомств.

– Джуд, – м’яко наголосила вона. – Ні, не відмовляйся. Запевняю, Хорхе – саме той, хто тобі потрібен.

– Для чого потрібен?

Чи вони зговорилися всі?

Мати знову вляглася обличчям у виїмку, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Все задоволення від спа-процедур зійшло нанівець. Я ще не розібралася з минулими стосунками, а вже мені нав’язують нові. І неважливо, що мати непоінформована.

– Мені обов’язково туди йти?

– Іха*, ти щойно приїхала, а вже хочеш кудись тікати. Присвяти своїй матері хоча б один день.

Знехотя я погодилася. Мені не завадить переключитися на щось інше. Кріс все одно нікуди не дінеться, бо тепер я знаю, де його шукати. Зберуся з думками і з’ясую нарешті все, що мене гнітить.

Галерея, куди притягнула мене Джуд, складалася з кількох з’єднаних між собою в арочному стилі кімнат, з великими вікнами, щоб падало якомога більше світла, високими стелями і порожніми сьогодні стінами, де художники різного штибу виставляли свої роботи.

Нас зустріли менеджер й організатор в одному лиці та чоловік з яскравою південною зовнішністю, у білому костюмі, що різко контрастував з його чорним, ніби вугілля, волоссям і темно-оливковою шкірою. 

– Доню, знайомся, – представила мати, – це Хорхе Естебан Баррера, він художник. Має власну галерею в Мадриді. Сюди привіз свою колекцію картин. Я допомагаю йому з організацією виставки.

– Дуже приємно, – чоловік підніс мою руку до губ, залишивши ввічливий поцілунок. – Хорхе.

– Валенсія.

– Я вражений, – у вимові чувся легкий акцент, але він явно працював над тим, щоб позбутися його зовсім.

Його чорні очі із захватом роздивлялися мене, а я зраділа, що відрізала чубчик, аби прикрити непристойну ґулю.

– Яке чарівне ім’я. Ви народилися в Іспанії?

– Ні. Це улюблене місто Джуд.

– О! – багатозначно вигукнув Хорхе.

Ми проходжувалися галереєю, Баррера розповідав про справу свого життя – малювання з таким натхненням, що невільно я заразилася теж. 

– Я із задоволенням подивлюся ваші картини. Впевнена, вони насичені тією ж енергією, з якою ви про про них розповідаєте. 

– Справді? – його потішили мої слова.

– Так. – Я була щирою. Якщо це не полотна у стилі кубізму, незграбне  вираження яких було для мене незбагненним.

– Ви порозумілися, – схвально зауважила Джуд, щойно повернувшись після розмови з менеджером. – Я щаслива.

– Ваша донька полонила моє серце, – зізнався Хорхе.

Джуд засяяла.

– Вибачте, – я відійшла у бік – хтось телефонував. 

Нейт.

Я скинула дзвінок. Досі була зла на нього. Для чого приховувати той факт, що він навчався з Крісом в одному університеті? Брат час від часу дзвонив мені, надсилав повідомлення, які я не читала, можливо, навіть зустрітися хотів, але не мав вікна у своєму завантаженому розкладі. Я поки що не була готова вислуховувати його виправдання. Хоча він ніколи не виправдовувався за те, що робив, просто чинив так, як вважав за потрібне, тому досі тримався в бізнесі завдяки жорсткій і пробивній позиції, як свого часу і батько. Джуд так і не змогла повноцінно замінити йому маму, що померла, даруючи життя сину. Коли тато одружився на моїй майбутній матері, Нейт вже був серйозним, впевненим у собі хлопчиком, який мав чіткі плани і мету. В цьому батько завжди заохочував сина. Мою появу в сім’ї Нейт сприйняв з усією відповідальністю, і траплялося таке, що ми один одному заміняли батьків у проявах любові, якої нам так часто бракувало.