Глава 14. Дурепа і красень

Глава 14. Дурепа і красень

Ну що ж, Валенсіє, тебе пошили у дурні, підло скористалися тобою, твоєю наївністю, довірливістю, твоїм тілом і душею. Витерли ноги об твоє кохання. Невже ти справді вважала, що такий прекрасний чоловік раптом буде самотнім і просто так, наче з неба впавши, опиниться біля твоїх ніг?

Так не буває. 

Мій внутрішній голос зловтішно насміхався з мене. Тепер і я була однією з тих, кого підло ошукали. От тільки вкрали не майно чи гроші, а дещо цінніше – серце і віру.

Питання “чому?” мене зараз не цікавило, бо я перебувала у тому стані, що не помітила б і вантажівку, яка на мене пре.

Все це тривало доти, доки батько, рзмахуючи рукою перед моїм обличчям і проявляючи нехарактерну стурбованість, не спитав, що зі мною.

Я підняла телефон і швидко пішла, не попрощавшись. Якось переживуть. Я мала скласти думки до купи і вирішити, як бути далі.

Під впливом шостого чуття скосила очі на годинник, а потім – й на повідомлення у телефоні. О, так, часу обмаль, але цілком достатньо, щоб дістатися до потрібного місця. Але чи хочу я це робити? Скільки ще я готова мучити себе заради того, щоб впевнитися в очевидному?

Як там казала Ханна? А якщо Крісу потрібна допомога? Все, що йому потрібно – знаходити простодушних довірливих дівчат і використовувати їх для розваги. Іншої причини, чому він так вчинив, я придумати не могла. Не бачила або не хотіла. Байдуже. Обман – хоч би чим він виправдовувався – все одно залишається обманом. Мене надурили, що ж, сама винна. Наступного разу я тікатиму геть при одному вигляді гарненького личка. 

Я крокувала вперед, намагаючись впоратися з потоком емоцій. Щоб відволіктися, зателефонувала всім підряд: Феліксу, Ханні, матері, Нейту, кому завгодно, аби не думати про брехуна. Фелікс сумував за мною, Ханна шкодувала, що мене разом з академічними знаннями мови немає поруч, мати насварила за те, що змушена була викликати таксі, а Нейт не відповідав.

Коли авеню скінчилося, а я стала на перехресті, потрібно було приймати рішення. Що ж, візьму паузу. Займуся собою, розверну своє життя на сто вісімдесят градусів, зазвичай мені це допомагало. Можливо, навіть влаштуюся у братів журнал – нова робота зі своїми особливостями точно не дасть мені нудьгувати і перейматися речами, які віднині для мене будуть нічого не варті. А Лідс забудеться, як скороминущий сон. Відтепер я навіть подумки не згадуватиму імені того чоловіка.

Звісно, у мене є сила воля, і неабияка, свого часу я пішла проти батьків, наплювавши на їхнє бажання бачити мене там, де вони хочуть. Та я не розрахувала силу своєї принциповості. Незважаючи на те, що було прийняте чітке рішення не озиратися назад, мені не давало спокою підсвідоме відчуття, що щось у цьому всьому не так. Коли перша хвиля обурення пішла на спад, промайнула думка, що в усій цій ситуації немає ніякої логіки, як сказали би в детективному серіалі – немає мотиву. Взяти й просто так приїхати до дідька на роги, закохати в себе дівчину і потім так само ні для чого зникнути? Це треба бути або шизофреніком, або мати серйозні підстави. Оскільки… ну добре, добре… Кріс не скидався на душевнохворого, другий варіант був більш вірогідним. А щоб остаточно впевнитися в цьому, не існувало іншого виходу, крім як зустрітися і спитати в лоба.

Тут вже моя доскіпливість прокинулася. Чи можу я покинути цю справу на самоплив? Ні. Поки не побачу на власні очі, не повірю. 

Отак мене тіпало туди-сюди кілька днів, від сумнівів і вагань до заперечень і намірів послати все подалі до бісової матері.

Я хотіла поговорити з братом, дізнатися, звідки у нього така інформація про Кріса, можливо, він не все мені сказав? Нейт не став би мені брехати, але якось це все виглядало… неповно. Та перетнутися з братом мені так і не вдалося: він був або на зустрічах, або у від’їзді, або взагалі недоступний ні для кого (велике бізнесове цабе!), що я лиш знизувала плечима. І оскільки дурно мучити себе і ганятися за Нейтом мені набридло, о пів на четверту я стояла на протилежному від муніципального садочка боці вулиці в Іст-Віллідж. Так, де ж іще шукати родину українських емігрантів у Нью-Йорку?

Квартал, один з тих, де живуть не дуже заможні, але й не до злиднів громадяни, не найгірший у цьому боро, справляв доволі непогане враження, як на мене. Тут можна було побачити й невеликий доглянутий парк, й місце для відпочинку, адміністративні будівлі й житлові будинки, ресторанчики, сувенірні крамниці. На одному з написів на вікні побачила перелік страв. Від слова “борщ” ледь не вдавилася слиною. 

Я зайняла позицію спостерігача у сквері з фонтаном.

Сказати, що я нервувала – значило нічого не сказати. Я не бачила Кріса майже два тижні, а здавалося, що ціле життя минуло. Переводячи погляд з однієї до іншої людини, що безкінечним потоком рухалися вулицями, я здригалася щоразу, коли фігура виглядала знайомою. У мене не було певної мети прямо зараз, я просто хотіла на власні очі впевнитися… В чому? Що я для Кріса ніхто? 

Ні. В тому, що він мені не наснився.

Рівно о четвертій двері будівлі відчинилися і звідти повалили дітлахи у супроводі виховательки. Їх було небагато, і я задавалася питанням, чи є серед них син Кріса. Мене очікувано неприємно вкотре штрикнула ця думка.

Я зчепила руки в замок, розчепила, завела за спину, потрусила, запхала до кишень, витягла, при всьому тому притопуючи носком туфлі. Від напруги й вдивляння аж заболіли очі. А потім серце гупнуло вниз…

Картинка була як в уповільненій зйомці. 

Широкий впевнений крок, міцні кисті розсікають повітря навколо тіла, підтягнутого, спортивного, точно такого, як я пам’ятала; русяве волосся пружними пасмами б’ється об скроні, плавно перетікаючи в акуратно підстрижену борідку, що трохи приховує губи.

Кровоток прискорився до позначки “крайня верхня межа”, а потім різко уповільнився.

Знаєте те відчуття, коли береш до рук щось дуже холодне і холод досягає самого серця, примушуючи його завмирати і стискатися від болю. Саме це я відчувала зараз. Залізні крижані кліщі зчепили моє серце, заважаючи дихати. Якщо до цього моменту я ще мала якусь надію, готова була повірити в будь-які виправдання, то зараз вона вмерла.