Глава 13. Родичів не вибирають

Глава 13. Родичів не вибирають

– Ти! – кричала не своїм голосом Сандра, – бісів покидьок! Як я буду тепер жити?! Що ти зі мною робиш?!

Я тихенько відійшла подалі, ховаючись за великим горщиком з драценою до стелі. Яка “ідилічна” картина. 

Нейтова дружина виглядала рівнесенько так, як я пам’ятала: коротка блискуча сукня, що не приховує жодних вигинів фігури, шпильки заввишки з Емпайр-стейт-білдінг, червона помада вульгарного відтінку і просто маса нестримного нахабства. Досі не розумію, що в ній знайшов Нейт.

Незважаючи на те, що із Сандрою ми колись були однокурсницями, щоправда, вона так і не закінчила виш, вискочивши заміж за мого брата, одна до одної відчували стійку антипатію. Сандра мала нестерпний характер, походила з низів і не проґавила свій шанс забратися нагору, коли він з’явився у вигляді мого брата. Існувала ще одна особливість, яка лише підсилювала взаємну неприязнь: Сандра була схожою на мене як дві краплі води, через що в університеті нас частенько плутали, і це мене дико бісило. Але, на мій погляд, її риси обличчя, на відміну від моїх, чітко відображали головну ознаку характеру – стервозність.

Мене мало цікавило їхнє особисте життя, та поспішати нікуди, тож я була вимушена слухати краєм вуха те, що мене не стосувалося.

– Як ти міг? – продовжувала тим часом Сандра, від її голоса у мене псувався настрій. – Ти заблокував мою кредитку! Яке ти маєш право?

Так от у чому справа.

– Усі права! Замовкни, Сандро, поки я не спустив тебе сходами донизу замість ліфта!

Дівчина перелякано глипнула і вирішила використати іншу тактику.

– Милий, коханий мій, – наблизилася, притулилася, підлестилася.

Так, стоп. Треба закінчувати, бо у мене зараз спрацює рвотний рефлекс.

Нейт скинув її руки з себе, ніби сміття.

Мені тут стало цікаво – що ж такого могла утнути Сандра, щоб брат позбавив її доступу до грошей?

– Іди додому, – наказав. – Поговоримо ввечері.

– Я хочу зараз.

– Не випробовуй мого терпіння.

Яка знайома фраза.

Змахуючи фальшиві сльози, Сандра розвернулася і нарешті побачила мене. Рот її скривився у презирливій гримасі.

– Авжеж, коли з’являється Сонце, – вона виплюнула це слово, – весь інший світ припиняє існувати. Валенсія, – кивнула мені.

– Сандра, – я кивнула у відповідь. Дай боже братові терпіння. Хоча… Хто йому винний?

Коли ми знов залишилися наодинці, Нейт суворо звернувся до мене. Він був сердитий, але не настільки, щоб не тримати себе в руках і відпустити мене без пояснень.

– Маєш п’ять хвилин.

Прикусивши губу, я картала себе за вагання, яким не мала раціонального пояснення.

Хвилину по тому наважилася. Врешті-решт, хіба не саме для цього я повернулася?

– Я шукаю чоловіка, якому належать ці окуляри.

– Навіщо?

– Нейте, – я подивилася на нього ледь не так само благально, як нещодавно Сандра, – прошу, не випитуй. Я не готова поки що про це говорити. Якщо я справді тобі важлива, просто допоможи його знайти.

– Якщо він тебе образив… – з неприхованою загрозою почав.

– Ні! Нічого такого.

– Але ж не заради того, щоб повернути окуляри, ти шукаєш цього загадкового чоловіка? До речі, було б непогано дізнатися ім’я.

Пирхнувши, я подумки обізвала себе дурепою. 

– Кріс Сміт.

– Ти хоч уявляєш, скільки таких Смітів у Нью-Йорку? Взагалі схоже на вигадане прізвище. Ще щось маєш? Якісь особливості, деталі, фото? Чому я маю все витягати кліщами?

Дістала смартфон. Досі не могла спокійно дивитися на фото Кріса, але Нейту про це знати не обов’язково.

– Ось, – показала і скинула в повідомленні, – можливо, він нащадок емігрантів з України і має мотоцикл.

Брат замислився, розглядаючи світлину. Я ж виявила, що руки мої ненормально тремтять, і швидко заховала їх за спину, зціпивши пальці у замок.

– Ну що ж, відомостей небагато, але обіцяю – зроблю все що в моїх силах. Але з єдиною умовою.

Він знову дивився так само дивно, як на початку нашої зустрічі. Я кліпнула – напроти карі очі, так схожі на мої, вже блищали посмішкою.

– Слухаю.

– Ти все мені розповіси.

Я видихнула, не усвідомлюючи, що до того затамувала подих.

– Згода.

У двері вчасно й обережно постукали.

– Ваша машина готова, – повідомила секретарка.

– Йду. У мене призначено зустріч, але після я займуся твоєю справою.

– Дякую, Нейте, – я поцілувала його в щоку. – До речі, моя автівка вийшла з ладу. Будеш такий люб’язний і розв’яжеш й цю проблему?

– Не турбуйся. Мій водій розбереться. Ходімо, підкину тебе куди скажеш.

Я зрозуміла, що не знаю, куди тепер йти і що робити.

– Взагалі-то я вільна, мов птаха… А де зараз тато? – Якось у запалі розмови я зовсім упустила момент, що хотіла поцікавитися у Нейта, чи в курсі він майбутніх родинних змін. Тим більше, мені конче було потрібно чимось зайняти себе, поки я чекатиму на будь-які відомості від Нейта.

Брат підморгнув:

– Відвезти до батька?

– Так. Зроблю і йому сюрприз.

– Гарна ідея. Він зараз активно малює, зі студії майже не виходить. Було б непогано, якби ти витягла його кудись.

Чи Нейт не в курсі, чи прикидається? Вирішила поки не питати.

У підземному паркінгу нас зустрів Джеймісон, шофер Нейта – присадкуватий чоловік за п’ятдесят, що вірою і правдою служив братові багато років.

Нейт швидко дав указівки і щодо власного місця призначення, і щодо мого авто.

– Слухаюся, містере Нейт, усе буде зроблено.

– Приємно, коли можна не турбуватися про такі дрібниці, – зронила я, коли ми сіли в машину.

Брат потис мою руку; сумнівів не було – він щасливий, що бачить мене. Я ж при всьому бажанні не могла повною мірою насолодитися зустрічами з родичами.

Незабаром мене висадили десь у Стейтен-Айленді біля невеликої у порівнянні з мангеттенськими будівлею. Навкруги зеленіли дерева, було тихо і спокійно, загалом, район виглядав комфортабельно з його акуратними домівками, парками та скверами. Я легко знайшла потрібне приміщення, звідки доносилася неголосна музика і специфічні запахи різноманітних фарб, олій та сумішей.