Глава 11. Прощання

Глава 11. Прощання

– Феліксе, я хочу спокутувати провину. Знайди для мене годинку у своєму розкладі.

– Не знаю, не знаю, – Фелікс сопів у трубку, а я чудово уявляла зараз вираз його обличчя: надуті губи, очі під стелю – ображене дитятко.

– Я маю пропозицію. Але це не телефонна розмова.

Помани цукеркою – і отримаєш бажаний результат.

– Ну добре, – простягнув він ніби неохоче. – Є вікно, але поквапся – воно швидко зачиняється.

– Лечу.

Я застрибнула в авто і скоро була на місці. Місцевий салон краси відрізнявся від десятків подібних навкруги лише однією деталлю – Феліксом. Ніде більше не було такого майстра, як він. Його золоті руки примудрялися з трьох волосин зробити розкішну зачіску, а з перепаленої мочалки – шовковисте полотно. Вже не знаю, чим та як він чаклував, але результат, як то кажуть, ось.

У приміщенні було прохолодно і типово: місця для клієнтів, столики для засобів та перукарського приладдя і дзеркала з підсвічуванням по всіх стінах, де-не-де перемежовувалися фотографіями з відомими моделями. Крім Фелікса, тут працювало ще декілька дівчат-перукарок, але вони і десятою мірою не мали такого успіху, як їхній колега.

Скривившись на один бік, Фелікс почекав, поки я привітаюся з усіма, а потім не витримав:

– Кажи вже, не тягни кота за хвіст.

Я демонстративно всілася в його порожнє крісло.

– Спочатку зроби свою роботу.

– Ти спеціально, так? Знаєш же, що я не можу відмовитися від можливості поворожити над твоїм розкішним волоссям.

– Спеціально. А тепер ріж.

– Перепрошую. Що? – Фелікс аж закліпав, руки його зависли над моєю головою.

– Ріж, кажу.

– Красунечко, тобі розставання з коханим зіпсувало мізки? Я не робитиму цього!

– Феліксе, – я упіймала його погляд у дзеркалі напроти, – не влаштовуй сцен, будь ласка. Чергова сторінка мого життя вже написана і тепер я хочу перегорнути її і почати з чистого аркуша. Я хочу відчути себе іншою, а найкращий спосіб для цього – змінити зачіску.

Він нахилився і обійняв мене ззаду:

– Ти буваєш такою нестерпною. Добре подумала? Зважила всі за і проти? Хто вкладатиме тобі твою нову стрижку щодня?

– А є варіанти? – я підморгнула. І додала, коли друг вже взявся за ножиці: – Маю ділову пропозицію. 

Фелікс щось промугикав, не відриваючись від справи. У дзеркалі я без будь-якого жалю проводжала поглядом темно-каштанові пасма, що плавно падали на підлогу. Так осідали на дні мого серця почуття, які я зусиллям волі придушила, витративши на це цілу ніч.

– Я хочу, щоб ти поїхав зі мною.

– Угу… Що?

– Ай! Ти і вуха заразом вирішив мені відрізати?

– Та годі, я ж навіть не зачепив. Ем… Що значить – з тобою? Куди це ти вже, кралечко, зібралася?

Перукарки нашорошили вуха, вдаючи, що їм не цікава наша розмова.

– Повертаюся туди, звідки приїхала.

– Ні! – Фелікс манірно склав руки, обходячи навколо крісла. – Серйозно? – Поки він щось швидко обдумував, очі його загорілися, а потім так само швидко згасли. – Заманливо, та я не можу покинути Кайла.

– Поговори з ним, візьми із собою. Там і для нього щось знайдеться.

– Дякую тобі, любонько, та я не впевнений, що мені щось світить.

– Феліксе! Навіть не смій так думати! Кращого за тебе майстра я в житті не зустрічала. Будь ласка, – я накрила його долоню на своєму плечі. 

Не знаю, чому мені було так важливо, щоб Фелікс поїхав зі мною. Можливо, через те, що він був свідком існування Кріса й того, що ті стосунки – не витвір моєї уяви. Ну і, якщо відверто, не хотілося втрачати справді класного майстра. – Не відповідай одразу. Ще маю владнати зі Стентон. У будь-якому випадку вона не відпустить мене просто так, обов’язково підлаштує якусь капость насамкінець.

Розтягнувши свої пухкі губи у подобі посмішки, Фелікс продовжив творити. За годину з перукарні вийшла зовсім інша дівчина: коротка структурована стрижка до плечей робила мене важко впізнаваною, але мені подобалося. Я почувалася не те, щоб іншою, але новою, цілком готовою до наступного кроку щодо вибуття звідси.

Як і передбачалося, Аманда влаштувала мені марш-кидок із нескінченної кількості завдань, які я мала виконати до звільнення. Колеги, спостерігаючи мою надмірну вимушену активність, ховали голови за моніторами, але діставалося і їм. Врешті-решт, у мене теж були підлеглі, на яких я переклала левову частку роботи. Перебувати в Лідсі навіть один зайвий день я не збиралася.

Коли з формальностями було покінчено і на моїй заяві стояв підпис Стентон, що наостанок впевнилася у своїй перемозі наді мною, мені залишилася остання справа.

На виході з будівлі, де розміщувалася редакція, я зупинила Ханну. Та весь день мене уникала. Я її розуміла – подружка з мене так собі, а в тому стані, що я перебувала нещодавно, й поготів. Та я не могла поїхати не попрощавшись. Це було б свинство навіть для мене.

– Ханно, – я вхопила її за лікоть, – пройдемося.

– Мені ніколи. Треба дітей забрати.

– Я не заберу багато часу. Можемо поговорити дорогою, я відвезу тебе.

Довго дутися Ханна не вміла, тому швиденько залізла в мій родстер.

Якийсь час ми їхали мовчки, а потім я наважилася:

– Ти вже, мабуть, зрозуміла, до чого була ця вистава в редакції сьогодні. Але все ж таки я мушу пояснити. Я не бачу сенсу залишатися в Лідсі, хоча це місто стало мені домом, а ти – та людина, справжня подруга, якої у мене ніколи не було в Нью-Йорку. Я вдячна тобі за все, що ти для мене зробила. Бо насправді саме тобі я завдячую тим коротким щастям, яке пізнала тут. Прошу, не перебивай. Як би там не було, мені шкода з тобою розлучатися. Але ти мала рацію – я повинна знайти Кріса. Принаймні для того, щоб спати спокійно, знаючи, що з ним все гаразд. Ну… я дуже на це сподіваюся.

Міцно тримаючи кремо, я дивилася тільки вперед, та легко могла уявити всю гаму емоцій, які не вміла приховувати Ханна. Я чула її сопіння, шурхіт, ніби їй ніяк не вдавалося знайти зручну позу на доволі вузькому для її габаритів сидінні, короткі вдихи, коли дуже хотілося вставити своє слово, але доводилося стійко мовчати. Вона була по-справжньому щира. Мені цього точно бракуватиме у найбільш нещирому місті світу.