Глава 9. Перегони, Ханна і Аманда

Глава 9. Перегони, Ханна і Аманда

Я зібралася з думками і зателефонувала Крісу. Фраза “Абонент поза зоною досяжності” спантеличила. Ну добре. Можливо, телефон розрядився. І таке буває. Почекавши ще з півгодини, я не витримала і набрала знову. “Набраний номер не обслуговується”. Мов отруйні змії, в мою голову полізли думки одна божевільніша за іншу. Я їх стійко відкидала, але побороти можна було єдиним способом – взяти ситуацію в свої руки і почати діяти.

Поспіхом прийнявши душ, я закинула в себе низькокалорійний хлібець, не відчуваючи смаку, запила холодним вечірнім чаєм. Зателефонувала Ханні і, поки у вухо мені гупали довгі гудки, намагалася не давати волю своїй уяві.

– Валенсіє! – весело прозвучало. – Я така рада, що ти подзвонила. Ти забула – у нас сьогодні барбекю! Ми з Тедом запрошуємо вас із Крісом приєднатися. І хоча Тед ще трошечки сердитий на твого хлопця, але я готова розцілувати його, звісно, якщо ти дозволиш, у щічку. Чоловіка наче підмінили. Ой, ми з тобою так давно не секретничали, я так скучила. Мені стільки всього треба тобі розказати! Приходьте!

Ханна не давала вставити мені ні слова, доки не вичерпався перший емоційний запал.

– Ханно! Послухай, прошу, будь ласка. Сходи до Бейкерів і подивися, чи немає там Кріса. Я дзвоню йому весь ранок, але телефон не відповідає. 

– Хіба він не перебрався жити до тебе?

– Ханно! Прошу!

– Добре, добре. Зараз подивлюся. Синтіє! – Вона вже кликала старшу доньку.

У трубці знову стало тихо. Я пройшлася будинком, зазирнула на подвір’я (раптом Кріс надумав зробити мені сюрприз, а я все зіпсую своїми розшуками?), навіть у басейн. Тихо плюскалася вода, нагріта полуденним сонцем. Пташки зачаїлися у кронах дерев, ховаючись від спеки. Навкруги було по-літньому спокійно, тихо і… тривожно. Я себе заспокоювала як могла, але маленькі шпичаки страху вже вгризлися в мене намертво. Очікування вбивало.

Недобре передчуття підганяло, коли я пішла у спальню і тремтячими руками відкрила шафу, де Кріс зберігав у мене свій нечисленний одяг. Я підозрювала і боялася того, що там побачу, – нічого. У ступорі дивилася на порожню шафку, поки мене з нього не вивів дзвінок.

– Валенсіє, – це була Ханна, – у Бейкерів нікого немає.

– А мотоцикл? – глухо спитала.

– Синтія каже, що там все зачинено. Вона пройшла на подвір’я через отвір в огорожі, каже, що нічого і нікого немає. Валенсіє, що відбувається?

– Не знаю.

– Де Кріс?

– Не знаю, – і натисла відбій.

Ханна намагалася телефонувати мені ще разів зо шість, я не відповідала. Не могла.

Сіла на ліжко, де ще кілька годин тому ніжилася в обіймах коханого чоловіка, і тупо витріщалася на місце, де він лежав. Подушка ще зберігала сліди від голови, але вони ледь угадувалися, як ледь угадувалася його присутність. А чи був він тут взагалі? Чи, може, мені все наснилося?

Можливо, я дурепа, але аж ніяк не божевільна. Щось точно сталося, і мене покинули за бортом цього “щось”. З якоїсь причини, мені невідомої, Кріс зник. Я не хотіла думати, що це пов’язано зі мною. Це не могло бути пов’язано зі мною, бо ж у нас все було чудово. Так?

Кого я питаю? Порожні стіни відповідали німотою.

Так, Валенсіє, опануй себе!

По-перше, нічого не відомо. По-друге, поки я не переберу усі можливі варіанти, не варто робити передчасні висновки. По-третє… Мене осінило. Сьогодні ж перегони! Так! Кріс просто поїхав туди, взяв із собою змінний одяг, бо від цієї події з кого хочеш сім потів зійде.

Мене трохи відпустило. Хоча питання “Чому не попередив і поїхав сам?” підступно переслідувало. Аби зайвий раз не нервувати, я вирішила не ставити собі більше ніяких питань, поки не дізнаюся напевно.

Після тижня дбайливого догляду щиколотка моя прийшла в норму і я цілком нормально змогла керувати автівкою. Дорогою до Бірмінгему час від часу набирала номер, який встигла вивчити напам’ять, та чула лише: “Абонент не абонент”.

На під’їзді до мотопарку, за яким пролягала спеціальна траса, не було вільного місця від припаркованих мотоциклів, ретроавтомобілів і просто сучасних автівок любителів перегонів та різноманітної техніки, що рухається. Заледве знайшовши проміжок між “Ямахою” та “Астоном Мартіном”, на якому, здається, ганяв ще Шон Конері у шістдесятих, я вилізла з машини, розгублено озираючись. З моменту свого приїзду до Лідса я так і не знайшла часу, щоб відвідати музей Барбера і супутні території, тож зараз не уявляла, в який бік рухатися. Покрутившись трохи, я упіймала чоловіка, на мій погляд, типового байкера, у шкіряній куртці, таких же штанях і з рослинністю на обличчі, за якою не було видно не те що рота, а й половину носа.

– Шановний, де я можу знайти організаторів?

Блимнули очі з-під патлатих брів, наче фари байка, і здоровенною рукою у рукавичці без пальців мені було показано напрямок. 

Я швидко подякувала і згодом пораділа, що мене послали куди треба. Втім, щоб дістатися стола і намету організаторів перегонів, довелося протискатися крізь натовп байкерів, схожих на мого невільного провідника, і прямо протилежних осіб, в яких важко запідозрити любов до мототехніки. Усюди шуміло, гримало, гуркало, палило сонце, хоча вже мало-помалу збиралося котитися на відпочинок. На небі – ні хмаринки. Мені було жарко, я не додумалася взяти води, тому язик мій погано ворушився, коли я нарешті знайшла людину зі списком учасників.

Невисокий, з лисою маківкою чоловічок погодився на моє прохання, водячи пальцем по планшету.

– Перепрошую, міс, але Кріс Сміт не заявлений як учасник.

– Можливо, він у якійсь команді? 

За секунду я зрозуміла, що марно витратила час і сподівання.

– На жаль. У нашій базі взагалі нікого немає з таким іменем. 

Біля мене ревли двигуни, але я нічого не чула за гуркотом розтрощених ілюзій.

Поки їхала додому, згадала дещо, від чого мені зовсім стало зле: Кріс жодного разу не казав, що приїхав на перегони. Я сама собі надумала все, що треба. І не треба.