Глава 2. Аптечка і мокрі мокасини

Глава 2. Аптечка і мокрі мокасини

– Дайте подумати, – він вдав, що замислився, і за ці секунди я отримала можливість його розгледіти.

Високе чоло зі слідом моєї наполегливості перетинав ремінець від кепки, з отвору стирчало русяве волосся. Губи, ніс, високі вилиці, підборіддя з легкою щетиною, очі – все мало правильну чітку форму. Цей зразок чоловічої статі був гарний, схожий на безтурботного парубка, на перший погляд. Та, придивившись, я помітила висвітлені безжальним сонцем зморшки у кутиках світло-блакитних очей, що перекреслювали перше оманливе враження. Але це якщо дуже добре придивлятися. Тим не менше, визначити вік я так і не змогла, бо не вмію.

Руки його забруднилися мастилом, біля ніг валялася чорна ганчірка, від якої йшов характерний запах. Поруч дзюрчала вода з-під наземного крану для господарських потреб.

Я поглянула вниз. Ну от. Мої сріблясті мокасини були наскрізь мокрі.

– Хіба що ви надасте мені першу допомогу і пояснення.

– Звісно, – я аж видихнула від полегшення. – Де у вас аптечка?

Чоловік махнув у бік:

– На кухні зліва у ящику з хрестиком.

Я швидко знайшла потрібну річ. Коли повернулася, він сидів біля альтанки у тіні горіха, відсторонено споглядаючи невеличкий садок і стукаючи ногою у кросівку в такт музиці. Мене охопила цікавість. Він хоч і виглядав типово для цієї місцевості, власне, для будь-якої місцевості, але жодного разу я його в Лідсі не бачила.

Поки я діставала спиртовмісні диски, він зняв кепку, розкуйовдив злипле від поту волосся і поглянув на мене. Губи його стислися так, наче він силувався стримати посмішку. Я всіма силами намагалася не звертати увагу на те, куди спрямовано його погляд, – на рожевий, майже сухий, але досі прилиплий до тіла топ.

Мале чортеня Біллі! Хай-но тільки попадеться мені, коли повернуся!

Представник чоловічої статі втягнув у себе повітря, коли я торкнулася шкіри.

– Пече? – спитала не стільки співчутливо, скільки з відчуттям “так тобі і треба, нічого витріщатися на мої груди!”

Не те, щоб там було на що сильно витріщатися. Але в такому положенні: він на лавці, а я стою просто перед ним – поранений не мав іншої точки для споглядання.

Я обробила подряпину (нічого серйозного там не було), заклеїла пластирем і відступила на крок назад, оцінюючи свою роботу.

– Дякую, – сказав він, забираючи у мене аптечку.

Я почувалася ніяково і ляпнула:

– То ви не заявите на мене у поліцію?

Він широко посміхнувся.

І я пропала.

Не буває, от не буває таких усмішок! Ні в житті, ні в кіно не бачила такої усмішки, від якої просто зносило дах.

– А повинен?

Я стояла, не знаючи, що відповісти, і, наче дура, вирячалася на його білі зуби.

– Перепрошую, – нарешті видала, – мабуть, я помилилася будинком. Мені потрібна місіс Бейкер.

– Тітка Поллі? Зараз її немає, як і дядька Джона. Вони вирушили у навколосвітній круїз. Виграли квиток. Уявляєте? – Він підморгнув.

– Ем… Супер. А ви?..

– Кріс. Кріс Сміт, – він простягнув мені руку для привітання.

– Прямо, як Бонд. Джеймс Бонд.

– Якщо дівчиною Бонда будете ви, то чом би й ні?

Він знову посміхнувся.

Ні, це нечесно. Це його таємна зброя, яка нищить наповал, і він про це чудово знає.

Піднявши брови догори, чоловік чекав.

– Валенсія.

– Дуже приємно, Валенсіє. Незважаючи на це, – показав на пластир. – До речі, у вас дуже ніжні руки. Ще ніхто так вміло не обробляв мені рани. Я вражений… То що вам потрібно?

– Вибачте, що?

Очевидно, я не чула ні слова з того, що він говорив.

– Питаю: для чого вам тітка Поллі?

– Ем… Ні для чого.

Мої розумові здібності, безперечно, були в ауті.

– Можливо, ми якось зустрінемось і я пригощу вас кавою?

– Можливо.

Напевно, я зовсім не тямила себе.

– Тоді не смію вас затримувати. Бувайте.

– Бувайте, – луною відізвалася і вирушила у зворотному напрямку.

Тільки на автоматі діставшись до подвір’я Гейлів, я зрозуміла, що геть нічого не второпала з того, що сталося. І навіщо я кудись ходила?

Ханна зустріла мене з дивним виразом, який от-от мав перетворитися на усмішку. Щось тут нечисто.

Сонце світило мені в очі, і я зіщулилася, хоча не від яскравого світла. На столику біля гриля стояла повна банка томатного соусу. Націливши вказівний палець на подругу, я зажадала відповіді. Ханна  підняла руки догори:

– Вибач, я забулася про соус.

– Ханно!

– Ну що? Ти завжди така самотня, що я подумала…

– Здається, я не робила тобі нічого поганого, щоб так зі мною чинити, – сказала я з образою, більше награною, але все ж таки. 

Не люблю, коли мене ставлять у таке незручне становище. А якби цей... Кріс виявився неврівноваженим і не вдовольнився наданою першою допомогою? Тим не менше, довго сердитися на подругу я не могла, бо від згадки тієї усмішки все всередині перетворювалося на желе.

Сплавивши малу Сару батькові, Ханна, ледь не підстрибуючи від цікавості, відкоркувала пляшку соку і потягла мене під намет, до закусок, мого низькокалорійного салату і  розпитувань.

– Розказуй.

– Що розказувати? – я зробила невинні очі.

– Як він тобі?

– Хто?

– Ой, ну годі вже. Я ж хочу як краще.

– Гадаєш, я не в змозі сама знайти собі хлопця? До того ж, у мене є Фелікс.

Тепер настала черга Ханни закочувати очі під лоба.

– Знайшла за ким ховатися. Кожна собака в Лідсі знає, кому віддає перевагу Фелікс. І навіть така красуня, як ти, не наверне його на праведний шлях.

– Байдуже. Він чудовий перукар і невизнаний геній стилістики. І хоч всі шепочуться за його спиною, зате черга до нього на тижні вперед.

Малий Біллі знов поліз до фонтанчика. Цього разу я насварила його пальцем і вказала на маму. Розпорошений струмінь води полетів в інший бік, зрошуючи траву і старшу сестру Біллі. Та заверещала, мов різана, і кинулася за братом. Ханна підскочила розбороняти. Незворушний Тед зняв бекон з грилю і з черговою пляшкою пива приєднався до мене під наметом. Підморгнув. От кому добре живеться. Але я нічого не стала говорити. Це їхня справа, їхнє життя.