Глава 1. Пікнік, діти і відсутній соус

Глава 1. Пікнік, діти і відсутній соус

Мене звуть Валенсія Гутьєрес. І це моя історія.

О, ні, не лякайтеся, я не розповідатиму в усіх подробицях своє життя, починаючи з народження. Навряд чи кому цікаво, як я зламала ногу у першому класі, впавши з велосипеда, який мені дала покататися найкраща подружка. І те, що вона припинила такою бути після інциденту… Згодна, подружка не винна, але так вже сталося.

Чи як мати сусідського хлопця влаштувала дикий скандал після того, як я відвела його до поліцейського відділку. А що? Не можна збивати рогаткою ні в чому не винних птахів або відламувати хвоста ящірці.

Чи те, як мене несправедливо покарали за випадково почуту розмову директорки школи і одного з вчителів. Можливо, не потрібно було говорити батькові, куди йдуть його благодійні внески, але замовчувати брехню й покривати оборудки я не збиралася.

Чи про те, як вже в університеті на останньому курсі мій хлопець кинув мене, вбивши наповал причиною: “Мені тебе забагато”. Важко було збагнути самій для себе, що це мало означати, але відчуття тотальної несправедливості захлеснуло мене. Тобто я мала бути безмозкою, усміхненою, згодною на все дурепою, щоб мене любили? От вже й ні! Відтоді я припинила будь-які стосунки з протилежною статтю, крім ділових. Як виявилося згодом, навіть мої власні батьки воліли б бачити мене саме такою. 

Навіщо я зараз про все це згадала? Бо перебувала там, де мені нарешті добре. Не ідеально (не уявляю такого місця), але доволі стерпно. А ще тому, що малий бешкетник, чотирирічний Біллі, затис пальцем отвір у фонтанчику і спрямував на мене струмінь води, обляпавши мені ноги у новому брючному костюмі. Тож у мене виникло неабияке бажання потягти його за вухо і зачинити у кімнаті. Але я лише посварила його пальцем на відстані, після чого мені показали язика й втекли до братів і сестер пустувати далі.

Містечко Лідс в Алабамі привабило мене неабиякою віддаленістю від місця мого народження і вакансією заступника редактора у провінційній газеті, де я інколи допомагала з коректурою новій подрузі Ханні, яка постійно зашивалася зі своїми чотирма дітьми. Спостерігаючи за її сім’єю, я дала собі слово, що от у мене такого точно не буде. Не треба мені волаючої орави на подвір’ї. Хоча, коли я бувала у них у гостях, почувалася добре, так, ніби потрапила додому, у далеке дитинство. Але ці відчуття були наче згадка про дуже старий фільм, кадри і сюжет якого давно стерлися з пам’яті, залишивши по собі невиразний щем у серці. 

Мої батьки, Джуд та Ігнасіо Гутьєреси, як і я до недавнього часу, жили в Нью-Йорку і моєю персоною цікавитися перестали рівно відтоді, як я заявила про свої наміри та від’їзд. Лише зволили виразити невдоволення, що мені стрельнуло в голову круто перевернути заздалегідь сплановане життя і поїхати працювати у провінцію, за тисячу кілометрів від дому, де на мене взагалі-то чекали приголомшливі перспективи. Натомість мені було сказано, що я змарнувала свій шанс побудувати карколомну кар’єру, оскільки відмовилася від посади штатного кореспондента у відомому журналі. Пояснювати, що написання статей мене ніколи не цікавило, та й, чесно кажучи, хисту до цього я не мала, було невдячною справою. Мені більше подобалося редагувати вже готовий матеріал, доводити його до досконалості. Саме тому я все ж таки пішла не на журналістику, а медіаменеджмент і подалася на нецікаву, на перший погляд, роботу. Так, я залишалася в тіні, моє ім’я не друкували на сторінках видань, але мені й цього було досить. Мені вистачило уваги до себе на решту життя, коли мене час від часу через мою принциповість вихоплювало з тіні яскравих батьків і старшого брата, одного з головних акціонерів й співвласника видавництва, в яке мене хотіли пристроїти. До речі, незважаючи на постійну його підтримку, навіть він виявився проти мого від’їзду.

Та я втекла.

– Не розумію, що ти забула в нашому містечку? Не уявляю, як можна покинути Нью-Йорк. Боже, Нью-Йорк! – Ханна мрійно закотила очі.

Ця розмова була у нас не вперше. Деякі речі часом неможливо пояснити людині, що не була на твоєму місці. Звісно, Ханна, не дуже молода жінка, обтяжена чотирма дітьми, неробою-чоловіком та тридцятьма зайвими кілограмами, не могла збагнути моїх мотивів. Насправді, я й не пояснювала нічого. 

– Ти хоч раз бувала у великому місті? Ні? Так от знай: якщо ти не мільйонер, успішний бізнесмен чи зірка, ти – ніхто. І кожен пересічний телепень залюбки ткне тебе носом у цей факт.

– Але ж ти, здається, – вона трохи невпевнено скривилася, – із заможної родини.

– Я про те й кажу. Для того, аби стати кимось, мені не потрібні родинні зв’язки. Вірніше, я не хочу ними користатися. Тому я тут.

– Зрозуміло.

Аде виглядало так, що Ханна вважала таке рішення несусвітною дурістю. Гадаю, будь-хто в Лідсі міркує так само. Для них я – ідіотка, що втекла від легкого багатства і шаленого успіху. Пересичена мажорка. Доводити хибність цих думок я не збиралася. Мене взагалі мало хвилювала думка інших. Я чудово знаю, навіщо я приїхала до Лідса пів року тому. Бо лише вдалині могла вільно дихати і бути сама собою.

Трирічна Сара, неземне янголятко з кучериками, як у її матері, методично жувала траву біля моїх ніг. Я відійшла в бік, бо ще забруднить. Тед, чоловік Ханни, виніс ящик пива і поставив на стіл біля грилю, на якому шкварчали сосиски і бекон.

Ханна раптом сплеснула руками:

– Соус! Де томатний соус, Теде?!

Тед, огрядний чолов’яга середніх років, з великим пивним пузом, без роботи і на шиї у дружини, стенув плечима і потягнувся за пляшкою.

– Пива? 

Це він мені. 

– Дякую.

Спостерігаючи за метушнею подруги навколо столу із закусками, я зробила ковток. Біллі, закінчивши гратися з фонтанчиком, перемкнувся на материні ноги і постійно смикав краї коротких блакитних штанин. Ханна підхопила його на руки, хоча малий вдався в батьків і навряд чи був легеньким.