ГЛАВА 26 — Підтримка Таріана

Після храму місто звучало інакше.
Не голосніше.
Не тихіше.
Просто інакше.
Наче кожен камінь на бруківці чув, що щойно хтось поставив під сумнів “так було завжди”. І тепер ці камені обговорювали це між собою, тихо, крізь вібрацію кроків.
Морган йшла швидко, занадто швидко для людини, яка нібито трималася впевнено. Кристал вона запхала в кишеню, ніби це був не артефакт міжсвітового масштабу, а незручний чек із магазину, який ще треба розібрати.
Повз них проходили люди. Хтось дивився з повагою. Хтось — із підозрою. Хтось швидко відводив очі, ніби боявся заразитися сміливістю.
— Ти щойно публічно посперечалася з Верховною жрицею, — зауважив Брам, намагаючись встигати за нею. — І не згоріла.
— День ще не закінчився, — буркнула вона.
— Ти ж розумієш, що половина міста зараз або в захваті, або в паніці?
— Прекрасно. Нарешті баланс.
— Ти серйозно зараз жартуєш?
— Якщо я перестану жартувати, я почну аналізувати. А якщо я почну аналізувати — я повернуся і скажу ще щось гірше.
Брам гмикнув.
— Я піду перевірю, чи наш бар ще стоїть. На випадок, якщо хтось вирішить, що ти — початок апокаліпсису.
— Дякую за оптимізм.
Він коротко стиснув її плече.
— Я серйозно. Ти сьогодні була… — він зам’явся. — Сміливою. І трохи страшною.
— Я тренувалась на токсичних робочих чатах, — відповіла вона. — Після “це не в нашій компетенції” мене вже нічим не злякати.
Брам усміхнувся і пішов униз вулицею, залишивши їх удвох.
Морган залишилася посеред площі.
І тільки тоді зрозуміла, що тремтить.
Не від страху.
Від адреналіну.
Руки ледь помітно здригалися. Серце билося швидко, як після бігу.

— Ти тримаєшся, — тихо сказав Таріан.
Він стояв поруч. Знову. Наче його природне місце — на відстані одного кроку від неї.
— Я не впевнена, — чесно сказала вона. — Мені здається, я щойно штовхнула дуже стару систему. А старі системи люблять падати на тих, хто їх штовхає.
— Ти не штовхала. Ти поставила запитання.
— В їхньому світі це гірше.
Він ледь усміхнувся.
— Можливо.
Вони звернули у вузький провулок, де було тихіше. Кам’яні стіни тримали прохолоду, а повітря пахло мокрим листям і деревом. Десь у глибині сушилися трави — гіркуватий аромат змішувався з дощовою вологістю.
Морган зупинилася.
Вона більше не могла робити вигляд, що все окей.
— Скажи чесно, — вона глянула на нього. — Ти шкодуєш, що став поруч?
Питання повисло між ними.
Таріан не відповів одразу.
Він дивився на неї довго, уважно. Наче зважував не слова — правду.

— Я шкодую, що ти взагалі опинилася в ситуації, де мусиш це робити, — сказав він нарешті. — Але не шкодую, що стою поруч.
Вона видихнула.
— Ти ж розумієш, що це може стати… складно?
— Уже стало.
— Я не хочу, щоб ти втрачав щось через мене. Свій статус. Довіру храму.
— Морган.
Він вимовив її ім’я так, ніби це не просто звук, а щось, що треба тримати обережно.
— Я не стою тут через храм. І не через систему. І не через політику.
Вона мовчала.
Серце билося трохи швидше, ніж хотілося б.
— Тоді через що? — тихо спитала вона.
Таріан зробив крок ближче.
Тепер між ними залишилося буквально півдолоні повітря.
— Через тебе.
Це не було пафосно.
Не було гучно.
Просто факт.
Морган відчула, як у грудях щось м’яко розгортається. Не вибух. Не феєрверк.

Тепло.
— Ти зараз скажеш щось на кшталт “я буду поруч, що б ти не обрала”, так? — спробувала пожартувати вона, але голос трохи зрадницьки потоншав.
— Ні.
Вона підняла брову.
— Я скажу точніше.
Його пальці повільно піднялися, ніби питаючи дозволу, і торкнулися її зап’ястка.
Не різко.
Не власницьки.
Обережно.
Її шкіра відгукнулася миттєво — теплом, яке пішло вгору по руці, аж до плеча.
— Якщо ти зламаєш це, — сказав він тихо, дивлячись їй прямо в очі, — я буду поруч.
Світ не вибухнув.
Храм не впав.
Жодне Серце не згасло.
Просто в цьому вузькому провулку стало дуже тихо.
І дуже справжньо.
— Це найромантичніше, що мені казали після “ти дивно смішна”, — прошепотіла вона.

Куточок його губ здригнувся.
— Я не дуже вправний у романтиці.
— Неправда. Ти щойно підтримав мене в потенційній системній революції. Це вище за квіти.
Він обережно провів пальцем по внутрішній стороні її зап’ястка.
— Я не хочу, щоб ти ламала це одна, — сказав він. — І я не хочу, щоб ти думала, що мусиш щось доводити. Ти не символ. Ти — жива.
Вона ковтнула.
— Це звучить так, ніби ти мене дуже добре знаєш.
— Я намагаюся.
Морган дивилася на нього довго.
На те, як він стримує емоції — не ховає, а тримає в руках, як щось цінне.
— Ти боїшся? — тихо спитала вона.
— Так.
— Через храм?
— Через те, що ти можеш постраждати.
У ній щось болісно й ніжно одночасно здригнулося.
— Я не збираюся жертвувати собою, якщо ти про це, — сказала вона. — Я не та героїня. У мене іпотека на бар і список коктейлів, який треба доробити. І ще я не закінчила сперечатися з Брамом про новий фасад.
— Я знаю, — м’яко відповів він. — Саме тому я з тобою.
Їхні лоби майже торкнулися.
Морган відчула його подих на своїй шкірі.
— Якщо я поцілую тебе зараз, — прошепотіла вона, — це буде дуже клішовано?
— Можливо, — так само тихо відповів він. — Але я не заперечую проти кліше.
Вона засміялася. Тихо. Нервово. Щиро.
І тоді, без пафосу, без музики, без пророцтв — просто під звуки далекого міста — вона обережно торкнулася його губ своїми.
Не глибоко.
Не жадібно.
Повільно.
Наче перевіряла, чи це справді відбувається.
Його рука перемістилася на її щоку. Тепла. Обережна.
Поцілунок став глибшим — але все ще стриманим. Не спалах. Тліюче вугілля.
Slow burn у найчистішому вигляді.
Коли вони відсторонилися, вона ледь усміхнулася.
— Добре, — прошепотіла вона. — Тепер я точно готова ламати системи.
— Не ламати, — тихо поправив він. — Перебудовувати.
— Ти занадто здоровий для цієї історії.
— Я намагаюся бути достатнім для тебе.
І це було небезпечніше за будь-яку магію.
Вона повільно провела пальцями по його долоні, переплітаючи їх.
— Знаєш, що найстрашніше?
— Що?
— Мені вперше не хочеться все контролювати. Бо ти тут.
Він ледь стиснув її руку.
— Тоді просто будь.
Морган відчула, що вперше за довгий час не просто бореться.
А живе.
І якщо попаданство мало якийсь сенс — то, можливо, не в ролі обраної.
А в тому, щоб знайти людину, яка стоїть поруч не через пророцтво.
А через вибір.