ГЛАВА 20 — Розрив

Ранок після пожежі пахнув не кавою.
Пахнув мокрою сажею, обгорілим деревом і незручними поглядами.
Морган стояла перед тим, що ще вчора було фасадом “The Last Portal”, і намагалася виглядати як людина, яка має план.
Плану не було.
Був попіл.
Чорні смуги по каменю. Обвуглена вивіска, де слово Portal тепер виглядало як поганий каламбур долі.

І легке відчуття, що вона знову десь посеред тропу “попаданка, яка змінила світ, але світ вирішив відповісти”.
— Ну звісно, — пробурмотіла вона. — Як тільки ти запускаєш стабільну економіку і культурну інтеграцію, хтось обов’язково підпалює бар. Класика жанру. Де мій сценарист? Я хочу подати скаргу.
Поруч тріснула балка.
Брам керував гномами, які розбирали обгорілі конструкції.
— Обережніше! — гаркнув він. — Це ще тримається на честі й моєму оптимізмі!
— Тобто впаде за п’ять хвилин? — сухо кинула Морган.
— Я чув це!
— Я спеціально голосніше сказала.
Один із молодших гномів нервово засміявся. Інший кинув на неї співчутливий погляд — той самий, який люди кидають на зламану річ, не знаючи, чи її ще можна полагодити.
Вона всміхнулась. Автоматично. Як людина, що знає: якщо не жартувати — почнеш кричати.
Ельфи відновлювали захисні плетіння. Сріблясті нитки магії повільно спліталися над входом, ніби намагалися зшити розірвану тканину довіри.
Фейрі трималися окремо, їхні крила мерехтіли приглушено. Вони не підлітали близько.
Ніхто не підходив першим.
Світ не згорів.
Але щось у ньому тріснуло.
І щось у ній — теж.
Таріан з’явився пізніше.
Не поряд.
Не поруч із нею.
Він говорив із Брамом. Нахилявся, показував на двері, на сліди біля замка.
Потім — із Ліраель. Їхня розмова була короткою і тихою, але обличчя в обох — занадто зосереджені.
Потім — із міськими вартовими.
Морган стояла за кілька кроків.
Чекала, що він підійде.
Не підійшов.
Вона підійшла сама.
— Ти сьогодні дуже зайнятий, — сказала вона легко. Надто легко. З тоном “мені байдуже”, який зазвичай означає протилежне.
— Потрібно перевірити охорону кварталу, — відповів він. — Це вже не просто випадок.
— Це мій бар, — тихо сказала вона. — Я в курсі.
Він подивився на неї.
Довше, ніж потрібно.
Глибше, ніж хотілося.
У його погляді було щось нове. Не холод. Не байдужість.
Страх.
— Саме тому, — сказав він.
І відвів погляд.
Морган кліпнула.
— Саме тому — що?
— Ти не розумієш, наскільки це небезпечно.
— О, вибач, — вона нервово засміялася. — Я ж тільки відкрила міжрасовий соціальний хаб у світі, де всі звикли сваритися століттями. Я нічого не розумію про небезпеку. Мені просто пощастило вижити вчора.
— Морган.
Його голос був тихий. І жорсткий.
— Ти думаєш, що це просто саботаж. Що це реакція на зміни. Але тут є сили, які не зупиняться на дверях.
— Я не двері, — сказала вона. — Я людина.
— Саме тому я і… — він урвався.

— І що?
Тиша зависла між ними, як натягнута струна. Навіть гомін навколо ніби приглушився.
— Ти не витримаєш, — сказав він нарешті.
Слова впали важко.
Не крик.
Не сварка.
Спокійне, майже болісне переконання.
— Вибач? — вона навіть не образилась одразу. Спочатку — здивувалась.
— Ти сильна, — продовжив він. — Але ти не звідси. Ти не знаєш, як довго може тривати війна нервів. Як поступово з’їдають страх і підозри. Це не один підпал. Це місяці. Роки. Погляди за спиною. Плітки. Провокації.
— Дякую за мотиваційний виступ. Чи це був твій TED Talk про “як не довіряти попаданкам”?
— Я серйозно.
— Я теж.
Вона дивилася на нього і раптом усвідомила: він уже відступає.
Не фізично.
Емоційно.
Наче будує між ними невидиму стіну.
Наче вирішив, що простіше віддалитися зараз, ніж потім дивитися, як вона “ламається”.
— Ти вирішив це без мене? — тихо спитала вона. — Що я не витримаю?
— Я бачив, як ти вчора ледь стояла на ногах.
— Бо я мало не згоріла!
— Саме так.
Її серце стислося.
— Тобто якщо я боюсь — я слабка?
— Ні.
— Якщо мені страшно — я не підходжу?
— Ні.
— Тоді що, Таріане?
Він зробив крок назад. Той самий мікроскопічний крок, який вчора був ледь помітний.
— Я не хочу дивитися, як ти ламаєшся.
— А ти впевнений, що я ламаюсь?
Тиша.
І в цій тиші було більше ніж у будь-якій сварці.
Бо він не відповів.
Після цього він став… ввічливим.
Коректним.
Допомагав із відновленням.
Дає поради.
Не затримував погляд.

Коли вона випадково торкнулася його руки, він ніби відсахнувся — ледь-ледь, але вона це відчула.
Морган ненавиділа це більше, ніж крик.
Ввечері вона сиділа на уламках барної стійки, з кружкою води, яка не мала смаку.
— Це навіть не вино, — пробурмотіла вона. — Я офіційно на дні.
Брам присів поруч, важко видихнувши.
— Він намагається захистити.
— Від чого? Від мене?
— Від світу.
— Я не просила.
— Він не звик питати.
— А я не звикла, щоб за мене вирішували.
Вона дивилася на свої руки. Пальці були в сажі. Під нігтями — чорне.
— Знаєш, що найсмішніше? — тихо сказала вона. — Я прийшла сюди з відчуттям, що це мій другий шанс. Що якщо я достатньо старатимусь, буду добра, чесна, трохи саркастична — світ відповість тим самим.
— І що?
— А світ відповів підпалом.
Брам похмуро пирхнув.

— Світ завжди спершу кусається.
— Я не хочу бути його зубною пастою.
Він глянув на неї уважніше.
— Ти хочеш здатися?
Вона довго мовчала.
Десь поряд гноми сміялися, обговорюючи, як краще перекласти дах. Хтось сперечався про кут нахилу. Життя тривало.
— Я не хочу згоріти вдруге, — сказала вона.
У її голосі не було пафосу.
Лише втома.
Тієї ночі вона довго не могла заснути.
Світ здавався більшим.
Холоднішим.
Навіть звуки були іншими — тихіші, насторожені.
І вперше з моменту свого потрапляння сюди вона подумала: а що, якщо повернення додому було б поразкою — але й полегшенням?
Що, якщо просте життя без магії, без стародавніх конфліктів, без підпалів — це не втеча, а вибір?
— Я не героїня, — прошепотіла вона в темряву. — Я просто хотіла бар. З коктейлями. І нормальними клієнтами.
Десь у глибині грудей щось стислося.