ГЛАВА 19 — Саботаж

Морган ненавиділа прибирати після закриття.
Не тому, що це було важко.
А тому, що бар без людей здавався занадто чесним.
Без сміху стіни виглядали вищими.
Без суперечок столи — самотнішими.
Без живих голосів кристали в стінах світилися спокійно, але якось… відсторонено.
— Ну що, “The Last Portal”, — пробурмотіла вона, витираючи стійку. — Ти сьогодні був молодцем. Майже ніхто ні з ким не побився. Прогрес. Я пишаюся тобою.
Вона переставляла келихи, розмовляючи сама з собою — звичка з попереднього життя, коли в офісі кавомашина була єдиним слухачем і ніколи не перебивала.
— Завтра треба пересунути столик ближче до сцени. І записати нові правила квізу. І, можливо, заборонити слово “синхронія”. Воно вже звучить як секта. Ще трохи — і ми почнемо продавати свічки з ароматом “емоційна єдність”.
Вона фиркнула.
За вікном було темно. Місто вже заснуло або прикидалося. Десь далеко гавкнув пес. Хтось грюкнув дверима. Ніч була звичайною.
Надто звичайною.
Морган зняла фартух, кинула його на стілець і пішла до задніх полиць — перевірити запаси. Вона наспівувала щось земне, щось абсолютно нееліндрійське.
— Так, ель — є. Вино — є. Гномський міцний — є. Моє терпіння — під питанням, але поки теж є.
Вона нахилилася до нижньої шафи, коли відчула запах.
Спочатку — ледь помітний.
Гіркий.
Дим.
Вона завмерла.
— Ні, — сказала вона вголос. — Ні-ні-ні. Це не може бути метафора. Тільки не пожежа. Я не проходила курс “як вижити в середньовічному барі”.
Дим став густішим.
Вона різко випрямилася.

І побачила — за вхідними дверима, крізь щілини — помаранчеве світло.
Вогонь.
— Ви серйозно? — видихнула вона. — Я тільки почала стабілізувати економіку.
Полум’я лизнуло дерев’яну раму.
Вона кинулася до дверей.
Смикнула ручку.
Нічого.
Ще раз.
Нічого.
Ручка навіть не поворухнулася.
— О, ви знущаєтесь, — прошепотіла вона. — Двері заклинило? СЕРЙОЗНО? Хто так робить? Це навіть не драматично красиво, це просто тупо.
Вона вдарила плечем.
Двері не піддалися.
Дим швидко наповнював приміщення. Кристали в стінах почали тьмяніти, ніби задихалися разом із нею.
— Добре, Морган, — задихаючись, пробурмотіла вона. — Панікуємо структуровано. План А: двері. План Б: вікно. План В: молитися всім богам, включно з Wi-Fi.

Вона схопила стілець і з усієї сили врізала ним у двері.
Тріщина.
Але замок тримав.
Вона кинулася до вікна.
Зовні вже було видно полум’я, яке повзло фасадом.
І крики.
— ВОГОНЬ!
— Бар горить!
Голос Брама.
Голос Таріана.
І від цього стало страшніше. Бо якщо вони вже кричать — значить, усе серйозно.
— Я тут! — закричала вона, але дим з’їв половину голосу.
Вона закашлялася, сперлася на стіну, намагаючись вдихнути бодай щось, що не пахне катастрофою.
— Це не кінець, — прошепотіла вона. — Я не помру в барі. Це занадто символічно.
Зовні
Таріан першим помітив дим.
Він зупинився посеред вулиці, відчувши різкий запах.

— Брам.
Гном обернувся.
— Я знаю.
Полум’я вже облизувало фасад.
— Вона всередині, — сказав Таріан.
І побіг.
Брам не відстав.
— Вода! Несіть воду! — кричав він гномам, що вибігали з сусідніх будинків. — Не стійте як декор!
Ельфи теж з’явилися — хтось із відрами, хтось із заклинаннями, що гасили іскри в повітрі. Світлі спалахи магії розсікали дим.
— Двері закриті! — крикнув хтось.
— Вибивайте!
Таріан уже був біля входу. Він смикнув ручку.
— Замок заклинений.
— Це не випадково, — буркнув Брам. — Це зроблено навмисно.
Ліраель підійшла повільніше.
Її обличчя було стриманим.
— Чи є постраждалі? — спитала вона рівним голосом.
— Морган всередині! — різко відповів Таріан.
Щось блиснуло в очах Ліраель.

Мить — і знову спокій.
— Відчиняйте, — сказала вона. — Негайно.
Усередині
Дим уже різав очі.
Морган намагалася вибити двері стільцем.
— Я ж казала, що треба було замінити завіси, — кашляла вона. — Але ні, “атмосфера автентичності”.
Полум’я підбиралося ближче. Сухе дерево спалахувало занадто легко.
Вона відійшла, притиснувши рукав до обличчя.
— Добре. Якщо я виживу, я підвищу ціни. Це буде травматичний досвідний збір.
Раптом — удар ззовні.
Двері здригнулися.
— МОРГАН! — голос Таріана.
У цьому крику було більше страху, ніж вона коли-небудь чула.
— Я тут! — крикнула вона. — І я не рекомендую цей варіант ремонту!
Ще один удар.
Двері тріснули.
Брам підбіг з сокирою.
— Відійди!
— З радістю! — закашлялася вона, відступаючи.

Сокира врізалася в деревину. Раз. Другий.
Замок нарешті здався.
Двері проломилися.
Дим хлинув назовні.
Таріан влетів першим.
Він схопив її за плечі, перевіряючи, чи вона стоїть.
— Ти поранена?
— Лише морально, — хрипко відповіла вона. — І, можливо, трохи легенево.
Брам накинув на них мокру тканину.
— Рухайтесь!
Вони вибігли разом.
Таріан тримав її міцніше, ніж потрібно. Наче боявся, що вона розчиниться в димі.
Хаос
Полум’я вже охопило половину фасаду.
— Це підпал! — крикнув один із гномів. — Полум’я почалося з дверей!
— Фейрі сьогодні були біля ринку, — пробурмотів інший. — Вони щось бурмотіли про бар.
— Звісно, — різко озвався ельф. — Бо коли щось стається, ви одразу згадуєте фейрі.
— А що? Їх не запросили до квізу!
— Вони самі не прийшли!

— Бо їм набридло, що їх звинувачують у всьому!
Кілька світлих силуетів з’явилися на краю вулиці.
Фейрі. Їхні крила мерехтіли у світлі пожежі.
— Ми цього не робили! — крикнула одна з них. — Але, звісно, зручно звинуватити нас!
— Двері були заклинені механічно, — буркнув гном. — Це не наша робота!
— А ви завжди перші з сокирами! — огризнулася фейрі.
— Бо ми працюємо руками, а не плітками!
Слова різали повітря гостріше за іскри.
Ліраель підняла руку.
— Досить! — її голос прорізав гомін. — Зараз важливіше врятувати будівлю, ніж шукати винних.
Вона виглядала стриманою. Схвильованою — рівно настільки, щоб це було доречно.
Після
Вогонь поступово гасили.
Морган сиділа на бруківці, загорнута в плащ Таріана.
Волосся пахло димом.
Руки тремтіли.
Вона дивилася на почорнілі балки.