ГЛАВА 16 — Slow-burn

Ремонт — це дуже інтимний процес.
Люди думають, що інтимність — це про поцілунки.
Ні.
Інтимність — це коли ви разом тримаєте балку, яка може впасти вам на голову, і мовчки довіряєте, що інший не відпустить.
Інтимність — це коли хтось помічає, що ти втомилася, раніше, ніж ти сама це визнаєш.
Коли хтось стає ближче не тому, що так написано в сценарії, а тому що так виходить.
А сценарій, якщо чесно, ніхто не писав.
Нога, гордість і чарівна мазь
Все сталося максимально негероїчно.
Морган просто несла ящик із металевими кріпленнями, одночасно розповідаючи гномам, що барна стійка — це “центр соціального тяжіння, а не фортеця”.
— Якщо ви ще раз скажете “тяжіння”, я зроблю його буквальним, — пробурмотів один із гномів.
— Погрози через фізику — це новий рівень, — кинула вона через плече. — Мені подобається.
І саме в цей момент Морган наступила на шматок деревини.
Деревина, як і всі зрадники, не попередила.
Нога різко підвернулася.
— Ай, чорт…
Ящик полетів убік, металеві деталі з дзенькотом розсипалися по підлозі, створивши ідеальний саундтрек до її гордості, що падає разом із нею.
Таріан був ближче, ніж вона очікувала.
Він перехопив її під лікоть, але інерція зробила своє — вони обоє опустилися на підлогу.
Не драматично.
Але досить боляче.
— Я в порядку, — швидко сказала Морган, перш ніж хтось устиг зробити з цього трагедію століття.
Вона спробувала встати.
І сіла назад.
— Добре. Я не в порядку. Але естетично. Якщо вже падати — то з концепцією.

Таріан уже стояв навколішки поруч.
Його обличчя було зосередженим, без звичної легкої іронії.
— Покажи.
— Це звучить небезпечно.
— Ногу, Морган.
— А, ну так менш романтично.
Він обережно торкнувся її щиколотки.
Біль прострілив різко.
Вона стиснула зуби, але не скрикнула.
— Не рухайся, — тихо сказав він.
— Це наказ чи турбота?
— Обидва.
Він дивився на її ногу так, ніби це була складна схема, яку потрібно зібрати правильно.
Гноми переглянулися.
— У нас є мазь, — сказав один. — З кореня кам’яного лотосу.
— Вона пече, — додав інший із підозрілою усмішкою.
— Чудово. Я люблю, коли лікування трохи драматичне. Мені потрібно підтримувати імідж.
Таріан узяв невелику металеву баночку. Усередині була густа зелено-золота субстанція з запахом трав, м’яти й чогось глибшого — лісового, сирого, після дощу.
— Я додам стабілізуючий компонент, — тихо сказав він.
— Звісно. Бо просто мазь — це надто просто. Нам потрібна режисура.
Він розтер між пальцями кілька світлих кристалічних крупинок. Вони розчинилися в мазі, і та ледь засвітилася, ніби всередині прокинувся маленький світанок.
— Ти зараз готуєш соус чи лікуєш мене?
— Якщо жартуєш — значить не критично.
— Я жартую навіть коли критично. Це моя суперсила.
Він обережно почав наносити мазь на її щиколотку.
Його пальці були теплі.
Рухи — зосереджені.
Надто зосереджені.
Він торкався її так, ніби вона могла розсипатися.
— Якщо ти ще трохи повільніше, це вже буде артхаус, — пробурмотіла вона.
— Я не хочу зробити гірше.
— Ти не можеш зробити гірше. Я вже живу в іншому світі й відкриваю бар замість того, щоб виконувати пророцтво. Планка низька.

Він ледь усміхнувся.
— Це логічніше.
Мазь справді трохи пекла.
— Це нормально? — спитала вона.
— Так.
— Точно?
— Так.
— Якщо в мене зараз виросте друга нога, я тебе звинувачу.
— Це було б функціонально.
Він обмотав її щиколотку м’якою ельфійською тканиною, тонкою, але міцною. Тканина ледь світилася — як щось живе.
Морган дивилася на нього зверху вниз.
І раптом помітила.
Він пах.
Не різко.
Не духами.
А деревиною після дощу. Легкою гірчинкою трав. І чимось теплим, майже медовим, ніби сонце затрималося на корі дерев.
— Ти пахнеш як дуже дорогий ліс, — сказала вона.
Він завмер на секунду.
— Це комплімент?

— Це констатація факту. Але можеш сприймати як хочеш.
— Я… запам’ятаю.
Він обережно відпустив її ногу.
— Тобі треба посидіти.
— Я щойно сіла. Мені не сподобалося.
Але вона не заперечувала, коли він допоміг їй піднятися.
Його рука залишилася на її талії трохи довше, ніж це вимагала ситуація.
Вона це помітила.
Він теж.
І жоден із них це не прокоментував.
Люстра і майже-поцілунок
Пізніше.
Коли всі були зайняті встановленням освітлення.
— Я тримаю, — сказав гном.
— Ти не тримаєш, ти знову віриш, — відповіла Морган.
Люстра, яка мала символізувати “єдність форм”, символізувала поки що тільки гравітацію й сумнівні кріплення.
Один із гвинтів раптом тихо хруснув.
Таріан почув цей звук.
Занадто тихий для паніки.

Але достатній для небезпеки.
— Морган!
Вона підняла голову.
І в цей момент він уже біг.
Він схопив її за плечі й різко потягнув на себе.
Вони впали.
Люстра з гуркотом розбилася там, де вона стояла секунду тому. Кристали розлетілися по підлозі, розсипаючи світло, ніби зірки вирішили змінити локацію.
Тиша.
Пил.
Світло кристалів тремтіло навколо них.
Морган лежала на спині.
Таріан — над нею, спираючись на руки, щоб не притиснути повністю.
Їхні обличчя були надто близько.
Надто.
Вона бачила світлі крапки в його очах.
Він бачив, як вона намагається не перевести це в жарт.
— Ти… — почав він.
— Якщо ти зараз скажеш щось героїчне, я тебе вдарю, — тихо сказала вона.
Він видихнув.

Їхні носи майже торкалися.
Його подих — теплий.
Ліс і мед знову.
— Мені… — він запнувся.
— Злізь із мене, — прошепотіла вона. — Я люблю драму, але мені немає чим дихати.
На секунду його погляд опустився до її губ.
І світ звузився до кількох сантиметрів.
Вона відчула, як серце б’ється швидше.
Не від страху.
— Таріане, — тихо сказала вона. — Якщо це твій спосіб флірту — він дуже небезпечний.
Він різко відсунувся, ніби згадав, що має кістки й гідність.
— Вибач.
— Ти врятував мене від люстри. Тобі дозволено. Один раз.
Він простягнув руку.
— Ти можеш встати?
— З твоєю допомогою? Так. Самостійно? Питання відкрите.
Він підняв її обережно, майже обіймаючи.
Гноми дивилися.
— Це було ефектно, — сказав один.
— Ми все одно замінимо кріплення, — буркнув інший.
— Добре, що ви не цілувалися, — сухо додав Брам із кутка.
Морган підняла брову.
— О, ми планували. Просто вирішили не давати вам такого задоволення.
Таріан відвернувся, приховуючи усмішку.
Але щоки його ледь порожевіли.
Стілець
До вечора вона сиділа на старому стільці, перевіряючи списки поставок.
І раз у раз морщилася.
Нога вже майже не боліла.
А спина — так.
Таріан це помітив.
Він завжди помічав.
Нічого не сказав.
Просто зник на кілька хвилин.
Повернувся з інструментами.
— Що ти робиш? — спитала вона.
— Твоя спина напружена.
— Ти тепер ще й спеціаліст із постави?
— Я спостерігаю.
— Це звучить трохи загрозливо.
— Не в цьому контексті.