ГЛАВА 11 — Ідея бару

Морган вийшла з кімнати з виразом людини, яка щойно вирішила не помирати красиво.
Коридори Лаеріндаля були такими ж бездоганними, як і вчора. Світло лилося згори, стіни переливалися легким перламутром, під ногами — дерево, яке не скрипіло, бо навіть скрип тут був би естетично продуманим.
Повітря пахло чимось свіжим — травами й дощем, хоча дощу не було. Магічна вентиляція, очевидно.
— Добрий ранок, пані Морган, — чемно схилив голову молодий ельф у світло-зеленому вбранні.
— Добрий. А можна без “пані”? Я ще не прийняла жодного героїчного титулу.
Він кліпнув.
— Як скажете… Морган.
— Дякую. Якщо почую “обрана”, я почну кусатися.
Ельф на мить розгубився, потім дуже серйозно кивнув, ніби занотував це у внутрішній протокол поведінки.
Вона пішла далі.
З вікон галереї відкривався вид на площу перед Небесним Колодязем. І от там вона вперше це чітко побачила.
Групи.
Не натовп — групи.
Ельфи стояли окремо, біля мармурових перил, говорили тихо, майже шепотом. Їхні жести були стримані, рухи — вивірені. Вони тримали чашки з тонкого скла, з яких піднімалася легка пара. Навіть чай у них виглядав стратегічно продуманим.
З іншого боку площі — гноми. Менші, масивніші, з металевими елементами на одязі. Вони говорили голосніше. Жести були широкі, іноді різкі. На поясах висіли інструменти. На столі — креслення, які не боялися вітру.
Між ними — простір.
Не просто фізична дистанція.
Соціальна.
Морган зупинилася.
— О, — тихо сказала вона. — Ви навіть не намагаєтеся.
Двоє гномів щось жваво обговорювали, один з них розгорнув креслення. Папір тремтів від різких рухів. Ельф неподалік глянув у їхній бік і ледь помітно скривився.
Ні слова.

Лише погляд.
Гном помітив. Підняв брову. Відвернувся.
Морган притулилася плечем до колони.
— Ви реально живете в світі, який може вибухнути, і при цьому поводитесь як офіс після невдалого тімбілдингу.
Вона рушила вниз сходами, повільно, спостерігаючи.
Біля фонтану стояла Ліраель — світла, спокійна, з обличчям, яке не дозволяло собі втоми. До неї підійшов гном-інженер. Вони говорили.
Точніше — обмінювалися аргументами.
— Потік нестабільний, — сказав гном. — Ми це бачимо в глибинах.
— Ми не фіксуємо різкого падіння, — відповіла Ліраель рівно.
— Бо ви дивитесь зверху.
— А ви — знизу.
— Саме тому я тут!
Пауза.
— І саме тому ви тут, — спокійно відповіла вона.
Її голос був тихий, але сталь у ньому відчувалася.
— Ви знову применшуєте ризик, — наполягав гном. — Якщо ядро дасть імпульс—
— Якщо, — перебила Ліраель.

— Коли, — виправив він.
Морган закотила очі.
— Ви буквально ілюструєте проблему.
Вона пройшла повз них, не втручаючись. Її мозок працював.
Групи.
Напруга.
Ввічлива дистанція.
І раптом вона помітила ще одне.
На краю площі стояли кілька людей — ті самі, що прийшли з торговими караванами. Вони були… нічиї. Ельфи дивилися на них зверхньо. Гноми — підозріло.
Люди трималися разом.
Окремо від усіх.
Один із них — темноволосий хлопець із перев’язаною рукою — намагався щось продати ельфу. Той слухав, чемно кивав, але не наближався.
— У нас добрі тканини, — казав хлопець. — Міцні.
— Я не сумніваюся, — відповів ельф із ввічливою усмішкою, яка означала “я ніколи цього не куплю”.
Морган зупинилася біля лавки й сіла.
— Добре, — пробурмотіла вона. — У нас є світ, який тримається на магічному серці. І раси, які не можуть нормально поговорити без пасивної агресії.
Поруч пройшов гном із металевим кухлем. Із кухля пахло чимось міцним.
Вона підняла брову.
— Ви п’єте зранку?
— Я думаю, — відповів він коротко.
— І це допомагає?
— Інколи.
— А інколи?
— Інколи я думаю гірше.
Він пішов далі.
Морган дивилася йому вслід.
П’є. Думає.
Гноми збиралися біля невеликої кам’яної арки, де стояли бочки. Ельфи — біля чайного павільйону з витонченими чашками.
Окремі точки тяжіння.
Окремі запахи.
Окремі звуки.
І раптом щось клацнуло.
В її голові. Чітко. Як перемикач.
Вона повільно підвелася.
— Ви не спілкуєтесь, бо у вас немає спільного простору, — сказала вона сама собі. — Ви зустрічаєтесь тільки на радах, де вже конфлікт.
Рада = сцена для спору.
Колодязь = символ влади.
Архіви = страх.
— Вам потрібне місце, де немає порядку денного, — пробурмотіла вона. — Де можна просто… бути.
Вона пішла в бік гномських бочок.
— Що це? — спитала вона, кивнувши на напій.
Гном глянув на неї уважніше.
— Бродіння з коренів гірської м’яти. Легке.
— Легке для кого?
Він усміхнувся вперше.
— Для нас.
Вона понюхала кухоль. Очі трохи засльозилися.
— Так. Легке. Звісно. Воно пахне як виклик богам.
— То не пий, — знизав плечима гном.
— Я хочу ідею.
— Це не продається.
— Навпаки. Саме продається.
Вона раптом усміхнулася.
— А якщо зробити місце, де ельфи п’ють це… і не вмирають?

Гном розсміявся.
— Вони не витримають.
— А якщо розбавити?
— Тоді це буде не наше.
Морган нахилила голову.
— А якщо зробити щось нове?
Гном примружився.
— Ти про що?
І вона побачила картинку.
Не площу.
Не раду.
Не Колодязь.
Стіл.
Дерев’яний, трохи потертий.
Шум.
Світло тепле, не святкове.
Запах спецій, смаженого тіста, трав.
Сміх, який не боїться бути гучним.
Бар.
Не палац.
Не храм.
Не рада.
Бар.
Вона завмерла.
— О, ні, — прошепотіла вона. — Це геніально.

— Що геніально? — підозріло спитав гном.
— Вам потрібен бар.
Тиша.
Гном дивився на неї так, ніби вона запропонувала приручити вулкан.
— Нам?
— Усім.
Вона почала ходити туди-сюди.
— Нейтральна територія. Без символів рас. Без архівів. Без ритуалів. Просто місце, де можна пити, їсти, сперечатися й не вирішувати долю світу кожні п’ять хвилин.
— Ти хочеш, щоб ельфи… пили з нами? — уточнив гном.
— Я хочу, щоб вони сиділи за одним столом.
— Вони не прийдуть.
— Прийдуть.
— Чому?
Вона усміхнулася.
— Бо я зроблю так, щоб це було модно.
— Модно?
— Так. Унікально. Ново. “Місце, куди ходять ті, хто не боїться майбутнього”.
— Це ти щойно придумала?
— Так. І це ще без маркетингової стратегії.