ГЛАВА 10 — Рішення

Ранок у Лаеріндалі приходив м’яко.
Не як будильник, а як нагадування.
Світло просочувалося крізь тонкі сріблясті фіранки, ковзало по підлозі, піднімалося стінами й зупинялося на стелі, де були вирізьблені візерунки гілок. Кімната, яку їй виділили, була занадто гарною для людини, яку потенційно можуть використати як батарейку для магічного серця світу.
Високе вікно виходило на внутрішній сад. Там уже хтось тихо поливав рослини — вода лилася рівно, спокійно, ніби світ не мав жодних драм. Листя відгукувалося тихим шелестом, наче схвалювало кожну краплю.
Ліжко було широким, м’яким, із покривалом кольору ранкового туману. На столику стояла чаша з фруктами, які світилися слабким золотим світлом. Ельфи навіть яблука не могли зробити без естетики. Одне з них було настільки ідеально круглим, що Морган підозріло прижмурилася.
— Якщо воно ще й мотивує до духовного зростання, я ображуся, — пробурмотіла вона.
Вона лежала на спині й дивилася в стелю.
— Отже, — сказала вона в порожнечу. — Варіанти.
Тиша відповіла дуже ввічливо.
Десь у саду заспівала пташка. Мелодія була складною, майже академічною. Навіть птахи тут звучали так, ніби проходили кастинг.
Морган сіла, провела руками по волоссю, яке за ніч стало хаотичним. Підійшла до вікна. Подивилася вниз.
Ельфи вже рухалися алеями. Витончені, зібрані, ніби нічної розмови про жертви не існувало. Ніби хтось не сказав їй, що “Серце бере”.
Двоє перехрестилися поглядами, щось тихо обговорили й розійшлися. Ніхто не підвищував голосу. Ніхто не сперечався. Усе — стримано. Гармонійно. Нестерпно цивілізовано.
— Можливо, я це вигадала? — пробурмотіла вона. — Можливо, це був поганий сон із дуже переконливою бородою.
Пауза.
— Ні. Брама не вигадуєш. Це занадто деталізована реальність.

Вона повернулася до кімнати. Пройшлася босими ногами по теплому дерев’яному підлозі. Доторкнулася до різьбленої шафи — візерунки під пальцями були гладкі, відшліфовані століттями.
Сіла за маленький письмовий стіл, на якому лежали пергаменти — хтось учора залишив їй “матеріали для ознайомлення”. Звісно. Світ на межі, але давайте підготуємо welcome-пакет для обраної.
Вона взяла один сувій.
“Історія Великих Стабілізацій”.
— Уже звучить як податковий кодекс, — зітхнула вона.
Розгорнула.
Рядки були акуратні, каліграфічні. Дати. Імена. Формулювання на кшталт “з честю прийняв поклик” і “возз’єднався зі Світлом”.
— О, ну звісно, — тихо сказала вона. — “Возз’єднався”. Ви навіть не пишете “помер”. Ви пишете це як романтичну подорож.
Вона різко згорнула сувій.
— Добре, — сказала вона. — Серце живиться жертвами. Пророцтво красиве. Система гнила. Що далі?

Вона підвелася й підійшла до дзеркала.
Дзеркало було високим, у срібній оправі, що нагадувала переплетені гілки. Поверхня трохи мерехтіла — магія. Звісно.
Морган подивилася на себе.
Темні кола під очима. Складка між бровами. Волосся — безжально чесне.
— Привіт, — сказала вона своєму відображенню. — Ти в іншому світі. І, здається, ти — потенційна жертва древнього магічного механізму. Як настрій?
Відображення усміхнулося.
І усмішка була не зовсім її.
Морган завмерла.
— О, чудово. Галюцинації. Дякую, нервова система.
Відображення нахилило голову. І в ньому щось змінилося.
Перед нею стояла Добра Морган.
Вона виглядала майже так само — але очі були м’якшими, волосся акуратніше лягало на плечі, плечі розправлені. Світло ніби трохи сильніше падало на її обличчя. Навіть тон шкіри здавався теплішим.
— Можливо, це не жертва, — сказала Добра Морган спокійно. — Можливо, це шанс.
— О ні, — простогнала Морган. — Тільки не ти.
Зліва у дзеркалі щось темніше ворухнулося.
І поруч із Доброю з’явилася Зла Морган.
Та сама вона — але з трохи розмазаною підводкою, волоссям, яке падає на обличчя гостріше, губами, що кривляться в саркастичній усмішці. Погляд — холодніший. Живіший. У її позі було більше розслабленості, більше виклику.
— О, мені вже подобається, — сказала Зла Морган. — Шанс. Обожнюю, коли слово “жертва” ребрендують у “можливість”.
— Це не ребрендинг, — м’яко відповіла Добра. — Світ справді може потребувати допомоги.
— Світ може піти на терапію, — відрізала Зла. — А не вимагати, щоб ми помирали за нього.
Морган реальна схрестила руки.
— Я буквально веду внутрішній TED Talk. Можна хоча б каву?
— Ти завжди так робиш, коли боїшся, — сказала Добра.
— Я злюся, — виправила Зла.
— Обидва варіанти приймаються, — пробурмотіла справжня Морган.
Добра Морган підійшла ближче до “скла”.

— Ти не можеш просто піти.
— Чому? — одразу спитала Зла. — Нехай відкривають портал. Нехай розбираються без нас. Їхній світ — їхні проблеми.
— Портал не працює, — тихо сказала справжня Морган.
— Тим більше, — відрізала Зла. — Не наша вина.
Добра Морган зітхнула.
— Але ти вже втягнута. Ти бачиш систему. Ти розумієш, що вони помиляються.
— Так, — погодилася Зла. — І це не означає, що ми повинні ставати святими.
Справжня Морган дивилася на них обох. Серце билося швидше, але вже не від паніки — від думок.
— Я не хочу бути героїнею, — сказала вона повільно.
Тиша в кімнаті стала щільнішою.
— Герої помирають красиво, — додала Зла. — І дуже беззмістовно. І зазвичай із музикою на фоні.
— Герої змінюють світ, — заперечила Добра.
— Менеджери змінюють системи, — тихо сказала справжня Морган.
Обидві у дзеркалі замовкли.

Вона підійшла ближче. Доторкнулася пальцями до холодної поверхні.
— Я не буду героїнею, — чітко сказала вона. — Але якщо я вже тут — я зроблю це по-своєму.
Добра Морган усміхнулася.
Зла Морган хмикнула.
— О. Тепер це цікаво.
— По-своєму — це як? — запитала Добра.
Морган задумалася.
Вчорашні розмови спливали одна за одною:
Брам — про механізми й архіви.
Його погляд, коли він сказав: “Я шукав альтернативу”.
Ліраель — про баланс.
Гноми — про перевантаження.
Ельфи — про ритуали.
І раптом вона побачила спільну точку.
— Вони не говорять, — сказала вона повільно. — Вони сваряться. Вони захищаються. Вони бояться. Але вони не слухають.
— Це не новина, — сказала Зла.
— Але це проблема, — відповіла Добра.
Морган усміхнулася.
— Серце — це симптом. Конфлікт — причина.
Вона відійшла від дзеркала. Пройшлася кімнатою. Зупинилася біля столу й знову розгорнула сувій.
— “Велика Стабілізація. Спільне рішення Ради”.
Спільне, ага. Після місяців звинувачень.
— Якщо система працює через жертву, — сказала вона, — значить, вона побудована на страху. А страх — це ізоляція.
— І що ти зробиш? — тихо спитала Добра.
Морган глянула на фрукти, що світилися на столику. На пергаменти. На вікно, за яким ельфи рухалися окремими групами.
Гномів тут не було. Людей — теж. Усе розділено.
— Я не буду рятувати світ через самопожертву, — сказала вона. — Я буду рятувати його через хаотичну комунікацію.
Зла Морган засміялася.
— Це звучить набагато небезпечніше.
— Саме так.
Добра схилила голову.
— Ти хочеш, щоб вони почали говорити?
— Я хочу, щоб вони перестали дивитися одне на одного як на загрозу. І почали бачити… ресурс.
— Ти зараз сказала “ресурс”? — пирхнула Зла. — Вітаю, ти офіційно менеджер.
Морган усміхнулася.