ГЛАВА 9 — Розмова з Брамом

Ніч у Еліндрі не була темною.
Вона була глибокою.
Небо розтягувалося над Лаеріндалем, як оксамитова тканина, прошита срібними нитками. Зорі тут не просто світили — вони дихали. Ледь помітно пульсували, ніби відповідали на щось невидиме внизу. Між гілками Небесного Колодязя розтікалося м’яке сяйво — не денне, не місячне, а щось середнє. Світ ніби не вимикався повністю, а переходив у режим “нічна підсвітка”.
І це дратувало.

Бо Морган хотілося темряви. Справжньої. Щоб ніч була ніччю, а не дизайнерським рішенням.
Повітря пахло холодною корою й металом після дощу. Десь унизу вода стікала по камінню — тихо, ритмічно, як метроном. З гір тягнуло прохолодою. Світляки збиралися в тонкі лінії світла, немов хтось креслив у повітрі невидимі формули.
Морган сиділа на кам’яному бортику оглядової тераси. Під нею тремтіли далекі вогні міста. Вона підтягнула коліна до грудей і дивилася в небо. Її волосся розсипалося по плечах, трохи скуйовджене вітром.
— У вас навіть темрява не може бути нормальною, — пробурмотіла вона. — Все світиться. Все естетично. Наче всесвіт живе в Pinterest.
— Я не знаю, що таке Pinterest.
Вона не обернулася.
— Звісно, що не знаєш.
Брам вийшов із тіні колони. Без обладунків. У простій темній сорочці, з закатаними рукавами. Його руки виглядали втомленими — у гномів навіть втома здавалася фізичною, ніби вона мала вагу. На зап’ясті виднівся свіжий слід від металевого браслета-інструмента.
Він зупинився поруч, але не надто близько. Наче поважав невидимий радіус її особистого простору.
— Я не прийшов сваритися, — сказав він.
— Неправда, — спокійно відповіла вона. — Ти завжди приходиш сваритися.
Він фиркнув.
— Це називається “говорити прямо”.
— Це називається “ти знову все ламаєш, ельфи”, але адресовано не ельфам.
Тиша розлилася між ними. Не незручна. Але напружена. Як перед грозою, яка поки що передумала.
Внизу тихо шуміли дерева. Десь у глибині лісу засвітилися блакитні світляки — вони рухалися повільними хвилями, як думки перед сном.
— Ти їх захищаєш, — сказав Брам.
— Ні.
— Захищаєш.
— Я не захищаю. Я просто не хочу, щоб ви влаштували громадянську війну через погану комунікацію. Це дуже нудний спосіб зруйнувати світ.
Він сів поруч, але на відстані долоні. Камінь під ними зберігав денне тепло.
— Ти думаєш, усе так просто?
— Я думаю, що все складніше, ніж вам обом хочеться визнати.
Він подивився на неї довше. У його погляді не було звичного виклику. Лише втома.
— Ти сьогодні говорила, ніби керувала гільдією.
— Я керувала маркетинговим відділом. Це страшніше. Там щодня маленькі війни.
Ледь помітна усмішка торкнулася його губ.
Потім вона зникла.
— Ти хочеш знати правду? — запитав він тихіше.
Морган скосила на нього погляд.
— Це зазвичай фраза перед чимось, що мені не сподобається.
— Серце не просто виснажується від навантаження.
Вона не рухалася.
— Воно живиться.
— Я знаю. Магією. Потоками. Ритуалами.
— Ні, — сказав він. — Жертвами.
Слово повисло в повітрі.
Не гучне. Але важке.
Десь унизу раптом злетіла нічна птаха, і її крик розрізав тишу.

Морган моргнула.
— Ти зараз метафорично?
— Ні.
Він дивився вперед, на світло Колодязя. Його профіль у цьому сяйві здавався різкішим.
— Кожного разу, коли світ був на межі… Серце вимагало більше. Не просто енергії. Відданості. Крові. Життів.
— Це легенди, — тихо сказала вона.
— Це архіви.
Вона повернулася до нього повністю.
— Поясни.
— У глибинах Грімдар-Хар зберігаються записи. Старіші за Лаеріндаль. Кожна велика стабілізація Серця супроводжувалася… зникненням.
У Морган всередині щось похололо.
— Зникненням кого?
— Тих, кого називали обраними.
Тиша.
Зорі продовжували пульсувати. Ніби нічого не сталося. Ніби слово “жертва” не змінювало гравітацію.
— Ти хочеш сказати, що… — вона зупинилася. — Що Серце не просто “випадково” реагує?

— Воно бере.
— Це якийсь культовий сценарій? — її голос став різкішим. — Ви реально живете в світі, де магічне джерело — це ненажерливий демон?
— Не демон.
— О, вибач, це принципово.
— Це механізм, — твердо сказав він. — Дуже старий. І дуже складний. Він стабілізує світ, але ціна завжди була персональною.
— І ви просто… погоджувалися?
— Ми не знали, як інакше.
Морган встала різко. Камінь тихо скреготнув під її кроками.
— Тобто весь цей час — пророцтва, ритуали, “ти обрана” — це просто красиво упакована система утилізації людей?
— Слова обережніше, — тихо сказав він.
— Чому? Правда образиться?
Вона пройшлася терасою. Її тінь рухалася разом із світлом Колодязя, ламалася, подвоювалася.
— Ви знали?
— Підозрювали.
— Ліраель?
Він не відповів одразу.
І цього було достатньо.

— Ви всі божевільні, — прошепотіла вона. — Це навіть не трагедія. Це корпоративна схема. “Вітаємо, вас обрано! Будь ласка, пожертвуйте собою для стабільності продукту”.
— Ніхто не змушує, — сказав Брам.
Вона різко повернулася.
— О, звісно. Просто створюють обставини, де людина відчуває, що не має вибору. Це зовсім інше.
Він підвівся.
— Ти думаєш, мені це подобається?
— А що ти зробив, щоб це зупинити?
Його щелепа напружилася.
— Я шукав альтернативу.
— І?
— Поки не знайшов.
Вітер посилився. Світляки розсипалися в різні боки, ніби їх злякала розмова.
Тиша знову опустилася між ними.
Але тепер вона була іншою.
Не вибуховою. Глибокою.
Морган повільно сіла назад.
Вона не плакала. Не кричала. Не драматизувала.
Вона просто мовчала.
Обробляла.

Як таблицю з поганими даними.
— Добре, — сказала вона через хвилину.
— Добре?
— Я не вірю в магічні системи, які “вимагають жертв”. Якщо механізм працює тільки так — це поганий механізм.
— Це серце світу.
— Це система з багом.
Він подивився на неї уважно.
— Ти не боїшся?
Вона усміхнулася криво.
— Боюся. Але я більше злюся.
— На кого?
— На те, що мене знову поставили в сценарій без мого дозволу.
Вітер обережно торкнувся її волосся. Ніч стала холоднішою.
— Якщо Серце дійсно живиться жертвами, — тихо сказала вона, — тоді це не магія. Це залежність.
— Обережно, — повторив він.
— Ні. Слухай мене. Ви всі говорите про баланс. Про гармонію. Але якщо система працює тільки через чиюсь втрату — це не баланс. Це борг. А борги рано чи пізно вибивають.