ГЛАВА 6 — Інші попаданці

Після Серця вона спала погано.

Не тому що було страшно. Не тому що гора могла впасти чи магія вибухнути.
А тому що коли ти торкаєшся чогось живого — і воно відповідає — назад до “я просто гість” вже не повертаєшся.
Кімнату їй виділили в Лаеріндалі, у гостьовій вежі Ради. Високі вікна без скла, легкі фіранки з мерехтливого полотна, нічний ліс за ними — тихий, занадто красивий для її рівня внутрішньої тривоги. Десь унизу світилися ліхтарі — кульки м’якого світла, підвішені між гілками. Ельфи не спали повністю: хтось грав на сріблястому інструменті, хтось тихо розмовляв.
Світ виглядав так, ніби в нього немає проблем.
— Це просто світ, — пробурмотіла вона в подушку. — Не стажування з порятунку всесвіту. Немає контракту, немає NDA, я нічого не підписувала.
Вона перевернулася на спину, дивлячись у стелю, де тонкі світлові прожилки утворювали візерунок листя.
— Завтра я прокинуся, і це буде або сон, або дуже дивний фриланс-проєкт, — додала вона. — І якщо це фриланс — я хочу погодинну оплату.
Вона заснула на півслові.

І одразу ж опинилася не в лісі.
Вона стояла на тій самій площі Лаеріндаля. Але світло було іншим — тьмяним, ніби хтось зменшив яскравість реальності. Повітря було густішим. Тіні довшими. Золоті дерева виглядали попелястими, а фонтан у центрі — застиглим.
Навіть звук зник.
— Ти не одна, — прозвучав голос.
Він не лунав із конкретного місця. Він ніби ковзнув по її плечу, по шиї, по спині.
Морган обернулася.
І побачила його.
Високий силует, майже без рис. Наче темрява вирізала з себе форму ельфа. Очі — світлі, але без зіниць. Одяг — ніби тінь, що постійно рухається, як дим під водою.
— Чудово, — зітхнула вона. — Тіньовий наставник. У нас повний набір тропів. Де тут ще магічний звір-компаньйон і древній меч із голосом?
— Я Наер, — сказав він спокійно. Його голос був рівний, без інтонацій, але не холодний. — І я покажу тобі те, що приховано.
— Ви завжди так заходите в сон без попередження?
— Ти вже спиш.
— Це не означає, що я давала згоду.
Він не усміхнувся. Але тінь навколо нього ледь здригнулася, ніби від легкого подиху.
— Ти хочеш знати правду.
Вона завмерла.
Її сарказм завжди приходив першим. Але зараз він трохи запізнився.
— Я хочу знати, чи є тут кнопка “вийти”. Або хоча б “пропустити катсцену”.
— Немає.
— Звісно.
Навколо них площа розчинилася. Камінь розпався на пил світла. Повітря розійшлося хвилями.
Перший сон
Вона опинилася в іншій версії зали Ради.
Більш яскравій. Молодшій. Свіжій.
Там стояла дівчина. Людина. Приблизно її віку, але з іншим поглядом — широко відкритим, наївно захопленим, з тим блиском, який з’являється, коли ти вперше віриш, що світ тебе обрав не випадково.
Світле волосся спадало на плечі. Простий земний одяг уже замінили на ельфійське вбрання — легке, біле, з золотими нитками. Її руки світилися м’яким золотим світлом, як світанок у долонях.
— Вона прийшла тридцять років тому, — тихо сказав Наер.
Морган мовчала.
— Я відчуваю його! — дівчина сміялася, стоячи біля Серця. — Воно ніби говорить зі мною. Я можу посилити пульс!
Серце тоді билося сильніше. Яскравіше. Світло розходилося хвилями, теплими, впевненими.
Ельфи дивилися на неї з благоговінням. З надією. З полегшенням.
— Вона прийняла роль, — продовжив Наер. — Вона хотіла бути потрібною.
— Це не злочин, — тихо сказала Морган.
Дівчина торкнулася сфери.
Світло спалахнуло — сліпуче, майже радісне.
Її обличчя напружилося. Усмішка зникла. Очі потемніли від втоми, але вона не прибрала руки.
— Ще трохи, — прошепотіла вона. — Я витримаю. Я ж обрана, правда?
Ніхто не відповів.
Світло стало надто яскравим. Занадто щільним. 

Наче воно проходило крізь неї.
— Заберіть її! — крикнув хтось із Ради.
Але дівчина лише всміхнулася — уже крізь біль.
І потім — порожнеча.
Вона просто… зникла.
Без крику. Без тіла. Без сліду.
Світло обірвалося, ніби перегоріла нитка. Серце спалахнуло востаннє — і стало слабшим.
Морган відчула холод. Справжній. Не магічний — людський.
— Ви… — її голос став різким. — Ви дозволили їй це?
— Вона хотіла, — спокійно сказав Наер.
— Вона хотіла бути потрібною! Це не означає, що вона підписувалася на самознищення!
Тінь довкола нього стала густішою.
— Вона вірила.
— Віра — не контракт, — відрізала Морган. — І точно не технічна документація.
Другий сон
Гора.
Гномська кузня.
Повітря — гаряче, насичене іскрами. Метал гудів. Механізми оберталися. Серце билося рівніше — завдяки чомусь новому.
Чоловік — старший, років сорока. В окулярах. З короткою бородою, ніби він не встиг її поголити перед потраплянням сюди. Його сорочка була закочена по лікоть. Руки в мастилі.
— Інженер, — сказала Морган тихо.
— Так, — кивнув Наер.
Чоловік креслив схеми на металевій пластині, швидко, нервово.
— Якщо ми переналаштуємо механізми під новий ритм, ми стабілізуємо навантаження, — говорив він гномам. — Вам потрібно синхронізувати потік, а не гнати максимум.
— Ми не гонимо, — буркнув гном. — Ми підтримуємо.
— Ви перевантажуєте, — різко відповів він. — Це не магія проти механіки. Це система, яка не має координації!
Морган відчула дивну повагу. Він не світився. Не був “обраним” у романтичному сенсі.
Він працював.
Серце стало рівнішим. Механізми гуділи стабільніше. Світ ніби дихав глибше.
— Він не віддавав себе напряму, — сказала Морган.

— Ні.
— І що сталося?
Сон змінився.
Рада.
Суперечки.
Ельфи звинувачували гномів у “втручанні в сакральне”. Гноми — ельфів у “емоційній нестабільності й відсутності технічної дисципліни”.
Інженер стояв посередині, втомлений, але ще впертий.
— Це системна проблема! — кричав він. — Ви не синхронізовані! Ви працюєте окремими департаментами без спільного протоколу!
— Магія — не механізм, — холодно сказала Ліраель із того часу.
— Все — механізм, якщо дивитися глибше! — відповів він.
Морган відчула, як її стискає в грудях.
Сон обірвався.
Темрява.
— Де він? — тихо спитала вона.
— Зник.
— Як?
— Світ не витримав напруги.