ГЛАВА 1 — Деякі люди просто зникають

Четвер.
19:12.
Йога мала початися о 19:00.
Морган Блейк лежала на підлозі своєї квартири в Брукліні, притискаючи до попереку грілку з ароматом лаванди, і дивилася в стелю, де павук уже другий місяць будував амбітну багаторівневу конструкцію. Схоже на коворкінг для павуків. З відкритим плануванням.
— Я поважаю твою стабільність, — пробурмотіла вона. — Ти принаймні закінчуєш свої проєкти. А не переносиш дедлайни через “емоційне вигорання”.
Павук мовчав. Професіонал.
На журнальному столику стояв лавандовий раф, який вона забула допити. Піна осіла, як і її амбіції на цей тиждень. Поряд — ноутбук із відкритим макетом застосунку, де кнопка “Продовжити” все ще була не там, де треба.
З динаміка лився спокійний голос ведучої true crime подкасту.
“Деякі люди просто зникають. Без сліду. Без пояснення. Наче їх покликали.”
Морган фиркнула.
— Мене теж кличе. Сон. І ортопед.
Вона потягнулася до телефону. Google Calendar відкрився, як вирок.
Yoga — 19:00
Water plants — overdue
Finish prototype — overdue
Call mom — rescheduled
Exist successfully — ???
Вона довго дивилась на останній пункт.
— Ну хоча б чесно, — прошепотіла.
Подкаст продовжував:

“Іноді зникнення відбувається в момент емоційного виснаження.”
Морган тихо засміялася.
— О, клас. Я ідеальний кандидат на викрадення космічними силами. У мене навіть емоційний пакет готовий.
Вона перевернулась на спину. Поперек відповів стріляючим болем.
— Добре, Всесвіт, якщо ти існуєш, давай без різких рухів.
Її очі заплющились.
Темрява.
Тиша.
А потім — звук.
Той самий короткий електронний “дінь”, який означає: “Вас підключили до конференції”.
Морган повільно розплющила очі.
Перед нею завис прямокутний екран. Не на стіні. Не на столі. У повітрі. Як погано закоджений фільтр.
На екрані стояли дванадцять жінок у білих шатах. Волосся — ідеальне. Вираз облич — як у людей, які щойно оплатили річний курс “Пробуди богиню в собі”.
— Вітаємо, Морган Блейк, — урочисто промовила одна з них. — Ми активуємо портал твоєї внутрішньої богині.
Морган моргнула.
— Я не замовляла богиню. Я замовляла масажер для шиї. І нову подушку з ортопедичною підтримкою.
— Час настав.
— Ні. У мене четвер. У четвер рутина. Я не приймаю метафізичні зміни після 18:00.
Жінки почали співати.
Звук був дивний. Наче хтось поєднав хор церковних співів із системним повідомленням Slack.
Повітря навколо затремтіло. Стіни її квартири ніби розтягнулися, як гумові. Павук зник. Стеля стала піксельною.
— Це сон, — сказала Морган твердо. — Це абсолютно точно сон. Якщо зараз з’явиться кнопка “Skip intro”, я натисну без жалю.
Перед нею відкрився портал.
Не величний. Не золотий.
Він виглядав як глітч у Photoshop. Кольори не співпадали. Тіні ламалися під неправильним кутом. Повітря мерехтіло.
І раптом її тіло потягнуло вперед.

— О ні, — видихнула вона. — Я не підписувала жодної угоди користувача!
Вона спробувала вчепитися за край столу — але пальці пройшли крізь нього.
Світ розчинився.
І цього разу вона не прокинулася у своїй квартирі.
Вона прокинулася на холодному камені.
Спочатку вона відчула не страх.
Біль.
Поперек відгукнувся так, ніби Всесвіт вирішив: “О, ти скаржилась? Зараз буде справжній контент.”
Вона розплющила очі.
Над нею — високе небо, сріблясте, із тонкими хмарами, що рухалися надто повільно.
Навколо — кільце постатей.
Високі. Світловолосі. Світні.
Їхня шкіра ніби вбирала світло і повертала його назад у світ — м’яким сяйвом.
Один із них тримав кристал. Білий. Пульсуючий. Світло всередині нього билося, як серце.
— Велика Рятівнице, — урочисто промовив ельф із срібним вінцем на чолі. — Ми викликали тебе через Кристал Призову.

Морган повільно сіла.
І одразу ж пошкодувала.
Поперек прострелило. Коліно хруснуло. Вона заплющила очі на секунду.
Потім подивилася на них довгим, абсолютно втомленим поглядом людини, яка не виспалася і не планувала змінювати реальність.
— Скажіть чесно, — сказала вона. — Це тимчасово? Бо в мене абонемент у зал оплачений. І якщо я пропущу більше трьох занять, вони знімуть бонуси.
Тиша.
Один із молодших ельфів схилив голову набік, ніби намагався перекласти слово “абонемент” на древньоельфійську.
Інший прошепотів:
— Вона говорить мовою інших світів…
— Ні, — зітхнула Морган. — Я говорю мовою людини, яка платить щомісяця.
Десь у лісі заспівала пташка.
Кристал у руках ельфа слабко засвітився яскравіше.
Ельфи перезирнулися.
— Пророцтво здійснилося, — прошепотіла жінка в довгій срібній мантії.

— Зачекайте, — сказала Морган. — Перш ніж ви почнете називати мене обраною, я хочу уточнити: чи є тут кава?
Вони мовчали.
— Чудово. Уже мінус один бал вашому світові.
Вона повільно підвелася на ноги, опираючись на край кам’яного вівтаря.
Навколо розкрилася картина: стародавній гай, мармурові колони, повітря, насичене ароматом квітів і чогось електричного.
Це було красиво.
Занадто красиво.
І абсолютно не в її планах.
— Добре, — сказала вона. — Пояснюйте. Але коротко. У форматі bullet points. Я сьогодні без презентації.
Ельфи обмінялися поглядами.
І жінка в срібній мантії вийшла вперед.
Її голос був спокійний, глибокий, драматичний.
— Я Ліраель Селіндор. Верховна жриця Еліндри. І ти, Морган Блейк, є відповіддю на наше пророцтво.
Морган повільно закрила очі.
— О ні.
І саме в цей момент розпочалася розмова, яка мала пояснити, чому її четвер перетворився на катастрофу космічного масштабу.