Глава 13.2: Дім Ройтаньєр та повернення пам’яті

Екіпаж, наданий капітаном Валленом, швидко мчав вимощеними дорогами Мелії. Коли порт залишився далеко позаду, Рурахель відчула, що прийшов час для чесності. Вона подивилася на Адена та Лірі, які досі перебували в заціпенінні від того, ким виявилися їхні супутники.

— Адене, Лірі, — тихо почала вона, набираючись сміливості і знімаючи каптур. Чорна фарба майже повністю зникла, відкриваючи її справжнє фіолетове волосся. — Ви знали мене як Ру. Але моє повне ім’я — Рурахель.

Аден і Лірі перезирнулися. Це ім’я звучало благородно, але в той самий час воно несло в собі відлуння далекої Імперії. Деміан, який сидів навпроти, лише ледь помітно всміхнувся. Рурахель не знала, що він уже давно здогадався або почув це від Елії, але вона відчула полегшення, вимовивши своє ім’я вголос. Тепер вона не була тінню.

Маєток Ройтаньєр

Маєток родини Ройтаньєр зустрів їх величними білими колонами та садами, що пахли жасмином. На ганку вже чекали двоє людей, чия присутність випромінювала спокій та силу.

Леонард Ройтаньєр, батько Елії, стояв попереду. Його волосся було таким же синім як у доньки але уже трохи з сивиною, — у променях вечірнього сонця волосся здавалося майже голубим, а сірі очі дивилися з мудрістю та прихованою тривогою. Поруч із ним стояла Елеонора, мати Елії. Її тепле коричневе волосся було зібране у високу зачіску, а голубі очі миттєво наповнилися сльозами, коли вона побачила екіпаж.

Елія першою вибігла з карети, кидаючись в обійми батьків.

— Батьку! Мамо! Ми повернулися!

Після перших привітань і швидких пояснень Елії про те, що відбувалося на кордоні, настала тиша. Рурахель повільно вийшла з екіпажу.

Леонард і Елеонора застигли. Вони дивилися на жінку з фіолетовим волоссям і топазовими очима, і на їхніх обличчях відобразився цілий калейдоскоп емоцій: від глибокого шоку до неймовірної радості.

— Рурахель? — голос Леонарда здригнувся. — Невже це справді ти?

Елія швидко підійшла до батьків і тихо, щоб не почули Аден і Лірі, промовила:

— Вона повернулася. Але... вона майже нічого не пам’ятає про наше спільне минуле. Їй напевно знову довелося пережити щось.

Елеонора не витримала. Вона підійшла до Рурахель і обережно взяла її за руки.

— О, люба дитино... — прошепотіла вона. — Неважливо, що ти пам'ятаєш. Головне, що ти жива. Ти виглядаєш так само, як у той день, коли ми бачили тебе востаннє... Тільки очі... тепер у них стільки сили.

Рурахель відчула неймовірне тепло, що виходило від цієї жінки. Вона не знала їх, але здавалося що вона впізнавало цей запах дому та безпеки.

Вечеря спокою

Усередині маєтку все було дихало затишком. Адена та Лірі влаштували в гостьових кімнатах, де вони нарешті змогли відпочити. Рурахель же опинилася за великим столом разом із родиною Ройтаньєр та Деміаном.

Леонард уважно спостерігав за Рурахель. Він бачив її втому, але також помітив те, як вона тримається за живіт — неусвідомлений жест захисту.

— Елія сказала мені, що ти шукаєш притулку, — почав Леонард. — Знай: цей дім завжди був твоїм так само як і її. Ми оплакували тебе шість років. Весь світ вважає тебе мертвою, і для Мелії... Ти тут в безпеці.

Рурахель підняла свої топазові очі на Леонарда.

— Дякую вам. Я не знаю, чи зможу я колись згадати все, що ви для мене зробили, але я вдячна за цей шанс почати все спочатку.

— Ти вже почала, — м’яко сказала Елеонора, дивлячись на її живіт. — Життя завжди знаходить шлях, Рурахель. Навіть після найтемнішої ночі.

Тієї ночі Рурахель вперше за всі дні спала без кошмарів. Вона була в Мелії. Вона була серед друзів, які любили ту, іншу Рурахель. І вона була готова захистити те диво, що росло всередині неї, навіть якщо їй доведеться створити абсолютно нову історію для себе та своєї дитини.