Глава 13.1: Береги Мелії та зірвані маски

На горизонті нарешті з’явилася тонка смужка землі. Мелія. Країна, де скелі вкриті смарагдовим мохом, а повітря настільки солодке від квітів, що паморочиться в голові. Коли «Морський вітер» увійшов у гавань, серце Рурахель забилося так сильно, що вона мимоволі притиснула долоню до грудей.

Там, усередині, вона відчувала ледь помітне тепле тріпотіння. Її дитина — дитя сьомої нічної магії — теж відчувала наближення дому.

— Дивись, Ру! — вигукнула Лірі, її очі блищали від захвату. — Ми справді це зробили! Ми припливли!

Аден стояв поруч, міцно стискаючи поручні. На його обличчі вперше за ці сім днів не було тіні страху, лише щира, майже дитяча полегша. Рурахель дивилася на них і відчувала, як горло стискає клубок. Ці люди стали її першою справжньою сім'єю в цьому новому світі.

Сутичка на митниці

Коли трап опустився, натовп пасажирів повільно рушив до пункту огляду. Біля стійки стояв молодий, пихатий офіцер у формі Мелії. Він роздратовано перевіряв документи, кидаючи зневажливі погляди на втомлених мандрівників.

Коли підійшла черга нашої групи, Дерік крокнув уперед, закриваючи собою вагітну Лію.

— Імена? — буркнув офіцер, не піднімаючи голови.

— Деміан та Елія Хойтван, — спокійно відповів Дерік.

Рурахель, Аден і Лірі одночасно заціпеніли. Елія? Деміан? Хойтван — та сама родина, що тримає весь флот? Вони перезирнулися, не вірячи своїм вухам. Люди, з якими вони ділили хліб і небезпеку, виявилися тими, про кого шепотіла вся країна.

Офіцер нарешті підняв очі. Він обвів поглядом їхній запорошений одяг, втомлені обличчя та змінене магією волосся. Потім він раптом зухвало розсміявся.

— Хойтван? — він встав, випинаючи груди. — Ти за кого мене маєш, бродяго? Всі знають, як виглядає лорд Деміан та його дружина. У лорда Деміана — волосся кольору ранкової зорі, а очі як малиновий захід сонця. А леді Елія... її волосся синє, як глибини океану. Ти ж просто засмаглий найманець із темним чубом. Не смій брехати представнику закону, інакше гнитимеш у в’язниці за підробку особистості!

Дерік не відступив. Його погляд став холодним і гострим, як лезо кинджала.

— Скажи мені, хлопче, — процідив він низьким, владним голосом, від якого в офіцера смикнувся кадик. — Як давно ти тут працюєш? І хто навчив тебе так неповажливо ставитися до громадян Мелії, не перевіривши факти?

— Та я... я... — офіцер почав заїкатися, збитий з пантелику цією раптовою крижаною впевненістю.

Добрий друг

— Що тут за галас? — почувся спокійний, глибокий голос позаду.

До них підійшов чоловік у високому чині, із світло сріблястим волоссям та добрими коричневими очима. Молодий офіцер одразу витягнувся в струнку.

— Капітане Валлен! Ось цей чоловік стверджує, що він...

Валлен глянув на Деріка. Потім на Лію. На мить його очі розширилися, а подих перехопило. Він зробив крок ближче, ігноруючи магічну маску, що темнила їхнє волосся. Він дивився не на колір, а в саму суть — у поставу, у погляд, у те, як Деміан тримав руку на захисті дружини.

— Деміане? — прошепотів капітан, і на його обличчі розквітла щира усмішка. — Хлопче, я б упізнав цю твою вперту щелепу, навіть якби ти перетворився на дракона.

Він швидко підійшов і міцно стиснув плече Деріка, а потім вклонився Лії.

— Леді Еліє, радий бачити вас у безпеці. Ми отримали тривожні вісті з кордону.

Молодий офіцер зблід так, що став майже прозорим.

— Капітане... то вони справді?..

— Замовкни, дурню, і відкрий прохід! — гаркнув Валлен, а потім знову повернувся до друзів. — Він тільки місяць працює... Проходьте без жодних перевірок.

Нова реальність

Коли вони пройшли за ворота порту, де на них уже не дивилися підозрілі очі, Аден нарешті зміг видихнути.

— Деміан і Елія Хойтван? — він подивився на них так, ніби вони щойно виросли на три метри. — Ви... ви ті самі?

Елія м’яко всміхнулася. Вона підняла руку, і під променями сонця Мелії її волосся на мить спалахнуло чистим, глибоким синім кольором, а очі засяяли небесною блакиттю.

— Вибачте, що не сказали раніше, — промовила вона, дивлячись на Рурахель, Адена та Лірі. — У Мелії у нас багато ворогів, так само як і друзів. Ми хотіли, щоб ви знали нас як людей, а не як титули.

Рурахель дивилася на них з повагою, але без страху.

— Титули не мають значення, коли ми ділимо один хліб, — сказала вона. — Але я рада, що ми нарешті в Мелії.

Вона відчула, як магія волосся починає спадати і в неї самої. Фіолетові пасма змішувалися з чорними. Вона була Рурахель. Вона була Рейчел. І тепер вона була гостею в домі однієї з найвеличніших родин Мелії.

— Поїхали, — сказав Деміан, чиє волосся вже почало віддавати ніжним рожево-персиковим відтінком. — Сім'я чекає. Еліє... твої батьки будуть вражені, коли побачать, кого ми привезли з собою.

Рурахель глибоко вдихнула. Попереду була сім'я Елії і нова глава її життя.