Глава 12.2: Відлуння забутого лісу

Сонце піднялося вище, але для Рурахель світ навколо став іншим. Поки Лія та Дерік обговорювали на палубі нові запобіжні заходи, Рурахель відійшла на ніс корабля. Вона притиснулася лобом до прохолодної деревини борту, намагаючись зосередитися.

«Вагітна... На сьомий день. Це тіло не просто ожило, воно переродилося», — думала вона, заплющуючи очі.

Вона спробувала зазирнути всередину себе — не в магію, якої не було, а в пам'ять клітин. Якщо справжня Рурахель відрізнялася від тієї жорстокої жінки з манхви, то де була ця точка розлому? Чому Лія пам’ятала її «світлою»?

Раптом крізь темряву перед очима спалахнув колір. Не фіолетовий, не золото палацу, а соковитий, глибокий смарагд.

Спогад про дім

Рейчел побачила розмите видіння: велетенські дерева, чиї крони сягали хмар, і повітря, наповнене мерехтливим пилком. Це не був звичайний ліс — це було місце сили. Хейбі.

У цьому видінні вона була маленькою. Поруч була ще одна дівчинка — її копія. Вони сміялися, бігаючи босоніж по моху. Справжня Рурахель не була самотньою. Вона належала до народу, чия кров була тісно пов’язана з природою та древньою силою.

«Ариен...» — промайнуло в голові Рейчел. — «Її сила в манхві... сила... Це не від Імператора. Це від Рурахель. Від її справжньої сім'ї».

Вона згадала близнюків. В Арджена була міць Імперії, холодний блиск золота. Але Ариен... вона завжди була «м'якою», вона була вилитою Рурахель. Тепер Рейчел розуміла чому.

Питання без відповіді

Видіння зникло так само швидко, як і з’явилося, залишивши після себе гіркий присмак. Чому справжня Рурахель ніколи не використовувала цю силу Хейбі в палаці? Чи вона втратила її? Чи, можливо, вона навмисно запечатала її після того, як втекла з дому?

— Ру? Ти знову пішла в себе, — голос Лії вивів її з трансу.

Рурахель обернулася. Її очі-топази тепер дивилися з глибоким сумом.

— Ліє… розкажи мені про те, як ми познайомилися.

Лія здивовано кліпнула, але сіла поруч.

— Ми зустрілися, коли мій батько привіз тебе. Ти була такою зламаною і сумною, наче втратила щось важливе, але коли ми зустрілись, ти була доброю до нас. Ми з братом... ми любили тебе як рідну. Ми ж з тобою однолітки, Ру, ти що забула?

Рурахель здригнулася.

— Однолітки? — вона швидко почала рахувати в голові. — Ліє, а скільки нам зараз років?

— Двадцять шість, — Лія сумно всміхнулася. — Хоча після всього, що ми пройшли, я почуваюся на всі сто.

Рейчел заціпеніла. Двадцять шість? У манхві, яку вона читала, Рурахель виглядала трохи старшою, Але тут, у реальності, вона була... молодою.

— Розкажи мені все далі, — попросила Рурахель, затамувавши подих.

Лія замовкла, збираючи сили.

— Після того як брат загинув у нещасному випадку... ти стала ще більш зламаною, навіть коли ми тебе втішали. Ти дуже багато плакала. Ти пообіцяла знайти причину, тому що не вірила, що це випадковість. І після одного такого візиту на могилу брата... Ти пропала. Тобі було двадцять. Шість років про тебе не було жодної звістки.

Роздоріжжя долі

Тепер Рейчел почала розуміти. Рурахель не була злою від природи. Вона була двадцятирічною дівчиною, яка шукала справедливості за смерть брата Лії, але десь на цьому шляху потрапила в пастку Імперії та Делорнина. Шість років пекла змінили її до невпізнання для всього світу, крім Лії.

«Дитина...» — Рейчел знову торкнулася живота. — «Ця дитина з'явилася на сьомий день не просто так. Це відкуплення. Це життя, яке не заплямоване минулим Імперії».

Вона розуміла: їй потрібно дізнатися більше про сім'ю Рурахель. Якщо її сім'я ще жива, вони можуть бути в Мелії або десь поблизу лісів.

— Я повинна в усьому цьому розібратися, — твердо сказала Рурахель, дивлячись на обрій. — І я поверну те, що втратила.

Лія ніжно стиснула її руку.

— Ми допоможемо. В Мелії пам'ятають тебе. І в Мелії захистять твою дитину.

Рурахель кивнула. Вона відчувала, що за ці шість повних днів вона не просто змінила ім’я та місце перебування. Вона почала збирати по шматочках розбиту душу жінки, чиє ім’я тепер з гордістю несла.