Глава 12.1: Сьома ніч. Неможливий дар

Настала сьома ніч. Корабель «Морський вітер» мірно погойдувався на високих хвилях, а місяць, що визирнув з-за хмар, сріблив воду. Рурахель не могла заснути. Вона сиділа на палубі, слухаючи, як скрипить дерево і зітхає море.

Раптом дивне відчуття прокотилося її тілом. Це не було схоже на хворобу чи втому. Це було тепле, пульсуюче світло, що зосередилося десь глибоко всередині. Вона положила долоню на живіт і раптом завмерла.

Там, де ще вчора була лише порожнеча й виснаження, вона відчула... життя. Ледь відчутний, але беззаперечний поштовх.

«Що за...», «Цього не може бути...» — промайнуло в голові. — «Я лише шість днів у цьому тілі. Я не була... ні з ким»... «Відколи? Від кого?»

Рейчел намагалася судорожно згадати події останніх днів. Вона знала, що Рурахель в Імперії майже жила в ізоляції, і за всіма канонами історії, яку вона читала в манхві, жінка була самотньою. Але життям яким вона тепер живе, явно відрізняється від книжкової версії.

— Це неможливо... — прошепотіла вона в порожнечу нічного моря.

Раптом у пам'яті спливли слова Лії про минуле, про її брата, про те, як Рурахель змінилася. Здавалося, сама душа справжньої Рурахель або хтось із тих, хто спостерігав за нею з небес, вирішив зробити цей неймовірний подарунок. Це не було наслідком гріха чи випадковості — це був магічний дар, шанс на нове життя в Мелії.

Ранкове зізнання

Коли сонце почало сходити, Рурахель все ще сиділа на тому ж місці. Вона була блідою, а її очі-топази світилися тривогою. Першою її помітила Лія, яка вийшла на палубу, щоб подихати свіжим ранковим повітрям.

— Ру? Ти виглядаєш так, ніби побачила привида, — Лія підійшла ближче, турботливо заглядаючи в обличчя подруги. — Тобі погано?

Рурахель повільно підняла погляд на Лію. Її голос майже заплаканий тремтів:

— Ліє... я не знаю, як це пояснити. Я не розумію.

Вона взяла руку Лії й приклала її до свого живота. Лія спочатку нахмурилася, не розуміючи, але вже за мить її очі округлилися від шоку. Вона, як жінка на шостому місяці вагітності, ні з чим не могла переплутати це відчуття.

— Ру... — продихнула Лія. — Але як? Ти ж... ти ніколи не згадувала...

— Я не знала! — вигукнула Рурахель, і в її очах з’явилися сльози. — Його не було. Ще вчора його не було. Я не розумію, що відбувається.

Дерік, почувши схвильовані голоси, миттєво опинився поруч. Аден і Лірі теж підійшли, зацікавлені незвичною сценою.

— Що сталося? — суворо запитав Дерік, кладучи руку на ефес меча, звично чекаючи небезпеки.

— Вона вагітна, — тихо відповіла Лія, все ще не забираючи руки. — Ру чекає дитину.

Тиша, що запала на палубі, була гучнішою за крики чайок. Аден здивовано розкрив рота, а Лірі лише сплеснула в долоні. Дерік завмер, переводячи погляд з дружини на Рурахель.

Тіні минулого та нові питання

Рейчел відчувала, як всередині неї все перевертається. Вона знала: Лія бачить у ній Рурахель, жінку, яку вона знала колись. Але вона — Рейчел — розуміла, що це тіло тепер належить їй, і ця дитина — її відповідальність.

«Якщо справжня Рурахель була іншою... якщо вона не та, про кого я читала... то ким вона була насправді?» — думала вона, згадуючи слова Лії про те, що Рурахель втекла після смерті брата Лії.

Ця вагітність виглядала як диво або як остання воля справжньої власниці тіла, яка хотіла, щоб у Рейчел була причина жити далі, по-справжньому.

— Це знак, — нарешті промовила Лія, обіймаючи Рурахель. — Мелія — країна життя. Можливо, сама земля Мелії відчула твою дитину ще до того, як ми прибули.

Рурахель кивнула, хоча в голові все ще панував хаос. Тепер план «родички Деріка» став ще переконливішим, але й набагато небезпечнішим. Вона більше не була самотньою втікачкою. Тепер вона була матір’ю, яка не має права на помилку.

— Тепер ми маємо берегти тебе подвійно, — серйозно сказав Дерік, дивлячись на Рурахель з новою часткою поваги. — До Мелії лишилося менше чотирьох днів. Ми маємо прибути туди непоміченими.

Рурахель знову торкнулася свого живота. Сьома ніч закінчилася, принісши з собою найбільшу таємницю, яку їй коли-небудь доводилося нести.