Глава 10.2: П’ять тіней і порт

Портове містечко гуло, як розтривожений вулик. Гомін рибалок, крики чайок, запах смоли та мотузок — і серед цього хаосу стояли, мов хижі статуї, двоє чоловіків у плащах, що уважно оглядали пасажирів, які прямували на великий корабель, пришвартований до причалу.

Рурахель стиснула руки. Чорне волосся, приховане під каптуром, і топазові очі, що тепер здавалися надто яскравими на тлі її темного одягу, були єдиним, що відділяло її від повного провалу.

— Як ми пройдемо? Вони охороняють трап, — тихо, але наполегливо запитав Дерік, оглядаючи натовп. Він тримав Лію міцно за плече.

— Нам потрібне відволікання. І тиша, — відповіла Рурахель. Вона відчувала, що її не шукають візуально, а вичікують будь-який підозрілий рух. Вони шукають не конкретну жінку, а тінь, яка вислизнула.

— Деріку, Ліє, ваша магія може привернути зайву увагу, — прошепотіла вона. — Аден, Лірі, ви йдете першими, як звичайна пара. Ми йдемо за вами.

— Але якщо вони… — почав Аден.

— Якщо вони почнуть розпитувати, — перебила Рурахель, — ми втрутимося. Постараємося використати шум порту.

Хаос біля причалу

Вони розділилися. Аден і Лірі, сміючись і вдаючи захоплення морем, попрямували до причалу. Рурахель, Лія і Дерік рушили за ними, тримаючись ближче до рядів ящиків та бочок.

Коли Аден і Лірі підійшли до трапу, один із чоловіків у плащі кинув на них швидкий, але колючий погляд.

У цей момент Рурахель відчула: зараз або ніколи.

Вона швидко дістала зі свого плаща кілька мідних монет, прихованих під тканиною, і з силою кинула їх у бік прилавка, де продавали рибу. Дзенькіт був гучним, а монети, відскочивши, покотилися по бруківці.

— Гроші! Хтось загубив! — закричав продавець.

Настало миттєве збурення. Кілька перехожих кинулися до прилавка.

У цю секунду Дерік підхопив Лію на руки і майже бігцем підняв її на трап. Лія була налякана, але її очі були чисті. Рурахель кинулася за ними, намагаючись злитися з постатями робітників.

Близько до провалу

Рурахель була вже біля трапу, коли той самий чоловік у плащі, який оглядав Адена, різко обернувся, насторожений раптовим шумом. Його погляд ковзнув по Рурахель.

Вона відчула його холодний, пронизливий погляд, який шукав щось знайоме, хоча й під зміненою зовнішністю. Її чорне волосся і темний одяг, ймовірно, спантеличили його.

Він зробив крок до неї.

— Пані, ваш квиток? — запитав він глухим, офіційним голосом.

Рурахель завмерла. Вона знала, що не має права використовувати магію, адже її немає. Їй доведеться покладатися лише на спритність та відволікання.

«Якщо він торкнеться мене, я застосую палицю», — промайнуло в її думках.

Але перш ніж вона встигла відповісти, Дерік, уже стоячи на палубі, голосно крикнув:

— Ру! Швидше! Корабель відходить!

Цей вигук, звернений до "Ру" — короткого, простого імені — спрацював.

Чоловік у плащі на мить відволікся на крик, вирішивши, що це проста перелякана дружина. Цього було достатньо. Рурахель швидко кивнула, простягла йому нічого не значущу мідну монету (як плату за квиток) і кинулася на трап.

На борту

Корабель повільно відчалював. Рурахель знайшла Деріка і Лію, що сховалися за мішками з провізією. Аден і Лірі стояли трохи далі, спостерігаючи за берегом.

Рурахель, задихаючись, подивилася на берег, що швидко віддалявся. Двоє у плащах стояли нерухомо, вдивляючись у натовп, але не робили жодних спроб наздогнати судно.

— Вони... вони не сіли на корабель, — прошепотіла Лія.

— Ні. Вони не встигли, — сказала Рурахель, знімаючи каптур і вдихаючи морське повітря. Чорне волосся впало на плечі. — Ми виграли час.

Вона відчула, як її тіло тремтить від адреналіну. Вона, колишня Рейчел, яка переродилася в Рурахель, що втратила свою магію, щойно обіграла слуг Імперії.

— Тепер ми прямуємо до Мелії. У новий світ, — тихо промовив Дерік, поглянувши на неї з повагою.

Рурахель лише кивнула. Її шлях спокути та можливо таємного захисту дітей щойно почався.