Глава 9.3: Ранок перед шляхом до порту

Перші промені світанку лише торкнулися верхівок дерев, коли Рурахель прокинулася. Їй здалося, що вона спала не більше години, хоча тіло вперше за довгий час було розслаблене. Тиша готелю була майже неприродною — спокійною, безпечнішою, ніж усе, що вона мала в минулому житті.

Вона обережно піднялася з ліжка, щоб не розбудити Лірі та Адена. Обоє, втомлені від дороги, розтяглися на ліжках, мов кошенята.

«Як же вони змінилися за ці дні… чи це я змінююся?» — майнула думка.

Рурахель тихо вдяглася, зав’язала волосся й вийшла в коридор.

Тиха розмова в коридорі

На подив, у коридорі вже стояла Лія. Загорнута в легку накидку, вона обережно повільно проходжувалася, не бажаючи будити Деріка.

Коли їхні погляди зустрілися, Лія усміхнулась:

— Доброго ранку, Ру.

— Доброго, — відповіла Рурахель. — Не спалося?

— Здається… після вчорашнього я трохи заспокоїлася, — Лія присіла біля вікна, тримаючись рукою за живіт. — Але голова все одно сповнена думок.

Рурахель стала поруч, спершись на підвіконня. Зі сторони вони виглядали як дві подруги, які давно не бачилися, але знову знайшли спільну мову.

— Ти все ще боїшся мене? — несподівано запитала Рурахель, поглянувши на Лію не як на колишню знайому, а як на людину, що стоїть перед нею зараз.

— Ні… — Лія заперечливо похитала головою. — Я боюся втратити тебе ще раз.

Ці слова прозвучали тихо, ніби зізнання, яке вона носила роками.

Рурахель стиснула край свого плаща.

— Я сама боюся втратити когось… кого навіть не пам’ятаю.

Лія торкнулася її руки — легко, несміливо, але з теплом, що пробивалося крізь роки нерозуміння.

— Тоді хай цього разу ніхто не зникне без пояснення.

Рурахель не відповіла. Вона лише кивнула. Для неї цей рух означав більше, ніж слова.

Сніданок і нові тривоги

Коли Рурахель і Лія повернулися до зали, Дерік уже сидів за столом. Він виглядав насторожено — очі уважно ковзали по всіх гостях.

— Щось сталося? — тихо запитала Рурахель.

— Нічого конкретного, — Дерік ковтнув каву й нахилив голову до неї. — Просто… занадто багато незнайомців. Деякі з них не схожі на звичайних подорожніх.

Він не сказав «можливо, це шпигуни імперії», але обидві жінки подумали про те саме.

Лірі тим часом вже їла — схоже, її мало що турбувало.

Аден, навпаки, дивився на всіх підозріло — він щось відчував, хоч і не міг це пояснити.

— Ми повинні вирушити раніше, ніж планували, — сказав Дерік тихо. — Я передчуваю: довго затримуватися тут не варто.

Раптовий погляд у вікно

Рурахель підвелася, підійшла до вікна — і завмерла.

Біля входу до готелю стояли двоє чоловіків у плащах.

Не розбійники. Не продавці.

Їхня постава… рухи… погляди…

Військові. А може — імператорські слуги.

Не ті, що чесно служать імператору.

А ті, що служили в Делорнині.

Перед очима Рурахель на секунду мигнув образ: темні коридори замку, холодний сміх, запах алкоголю…

Її серце стиснулося.

Лія, помітивши блідість Рурахель, запитала:

— Що там?

— Хтось, кого я воліла б не зустрічати.

Дерік миттєво піднявся.

— Тебе впізнали? — тихо спитав Дерік.

— Поки що ні, — сказала Рурахель. — Але вони шукають когось. І я майже впевнена — це не випадково.

Рішення

— Збираємось негайно, — сказав Дерік тоном, який не терпів заперечень.

Лія поклала руку на живіт і кивнула.

Лірі та Аден швидко почали збирати речі, хоч і не зовсім розуміли, чому така поспішність.

Рурахель підійшла до дверей:

— Я виведу вас через задній хід. Якщо вони справді прийшли по мене, ми не можемо ризикувати вашими життями.

Дерік зупинив її поглядом:

— Ми не кидаємо своїх.

Рурахель злегка усміхнулася — коротко, майже невидимо.

— Мені пощастило, що я з вами.

Вона не була певна, чи це сказала вона… чи та, ким була колись справжня Рурахель.

Але слова були щирими.