Глава 9.2: Ніч у придорожньому готелі

До порту залишалося ще пів дня дороги, тому вони вирішили зупинитися в невеликому, але чистому придорожньому готелі. Ззовні він виглядав непримітно, однак всередині пахло теплим хлібом і свіжим деревом — приємний контраст після довгого шляху.

Дерік одразу оглянув корпус будівлі, оцінюючи виходи, сходи та найближчі шляхи — професійна звичка, яку він не міг відключити навіть у дорозі.

Лія, тримаючись за живіт — не від болю, а від звички берегти дитину, — усміхнулася, коли Рурахель легенько підхопила її під лікоть:

— Не переймайся, я просто хочу, щоб ти не втомлювалася зайвий раз, — м’яко сказала Рурахель.

У відповідь Лія лише посміхнулась — так, як посміхаються люди, які поруч з тими, кому довіряють давно, навіть якщо життя розкидало всіх у різні сторони.

Вечеря перед сном

У загальній залі вони сіли за стіл — на диво просторий та затишний.

Лірі і Аден швидко освоїлися:

Лірі вже роздивлялась, які трави додані в суп, а Аден з цікавістю крутив в руках дерев’яну ложку.

Лія натомість час від часу крадькома поглядала на Рурахель — усе ще не до кінця відпустивши їхню ранкову розмову.

Дерік, помітивши це, поставив руку на її плече:

— Не хвилюйся, Ліє. Вона не виглядала розгубленою. Вона… виглядала сумною.

— Тому що частину мене вона пам’ятала… а частину — ні, — тихо відповіла Лія.

Рурахель почула, але вдавала, що ні. Проте в її очах промайнуло щось — коротка тінь чи спогад.

Коли всі розходяться по кімнатах

Готель був невеликий: всім виділили дві суміжні кімнати, двері яких можна було замкнути зсередини.

Дерік допомагав Лії влаштуватися зручніше — він завжди перевіряв її подушку, ковдру, температуру в кімнаті, так природно, ніби народився з тим, щоб оберігати.

— Ти сьогодні знову думаєш про неї? — запитав він, коли вона сіла на ліжко.

— Не можу не думати. Вона — частина мого минулого… і, здається, частина мого майбутнього теж.

Дерік нахилився і поцілував її в лоб:

— Я поруч. І якщо щось піде не так — я завжди прикрию тебе.

Лія всміхнулася, бо знала: він ніколи не бреше.

Рурахель у своїй кімнаті

Аден з Лірі вже спали: Аден — на боці, тихо обіймаючи подушку; Лірі — злегка скрутившись у ковдрі, як маленька лисичка.

Рурахель стояла біля вікна. Її очі — тепер топазові, імператорські — світилися ледь-ледь у темряві.

Вона стиха сказала сама до себе:

— Лія… я забула не тільки тебе... Я забула саму себе.

У її голосі було те, чого ніхто давно не чув:

справжній біль.

Маленький момент перед сном

Коли Рурахель уже збиралася прилягти, пролунав тихий стук.

Вона відчинила — Лія стояла на порозі з ковдрою на плечах.

— Ти не спиш?

— Ти теж, — відповіла Рурахель.

Вони подивилися одна на одну — як дві душі, що колись були родиною, і знову намагаються знайти шлях.

Лія сказала майже пошепки:

— Я не очікую, що ти згадаєш усе. Просто… не відштовхуй мене.

Рурахель на секунду заплющила очі.

— Я не відштовхую… Я оберігаю. Тебе. І себе.

Лія тихо усміхнулась — уперше за день, по-справжньому.

— Тоді… добраніч.

— Добраніч, Ліє.

І коли двері за нею зачинилися, Рурахель торкнулася свого серця — там, де вперше за довгий час щось ожило.