Глава 8.4. Тіні під зорями

Ніч опустилася тихо, лише місяць блукав між хмарами. Заїжджий двір майже заснув — лиш чути було потріскування вогню у каміні й далеке іржання коней. Рурахель, уже переодягнувшись, сиділа біля вікна своєї маленької кімнати. У темряві, за лісом, ледь відчутно ворушилася небезпека.

Її тіло — спокійне, але інстинкти кричали: не все гаразд.

Вона вийшла надвір, без плаща, тримаючи в руці лише дерев’яну палицю, що мала вигляд звичайного костура. У той момент — тріснула гілка. Тінь вислизнула з темряви.

— Отже, вона ще жива… — пролунав хрипкий голос одного з розбійників, тих, кого вона залишила живими. — Повезло, що ми тебе знайшли першими, “Ру”.

Рурахель не відповіла. Тільки холодно стиснула руку — палиця ледь засвітилась.

Та перш ніж хтось устиг зробити крок, біля входу у двір спалахнуло сріблясте світло. Вітер пронісся, і поруч постала Лія — спокійна, мов нічна вода. Її очі більше не були каштановими — замість них палали чисті небесно-голубі, а волосся, відбивало синім сяйвом.

Вона підняла руку, і повітря наповнилося іскорками — магія.

— Ви не встигнете навіть шкодувати, — промовила вона спокійно.

Ззаду вийшов Дерік. Його меч блиснув під місяцем. Один рух — і розбійник, який стояв ближче всіх, уже лежав на землі.

Його рухи були точні, безжальні, але водночас витончені. Так рухаються лише ті, хто роками стоїть при троні.

— Ру, у дім, — коротко сказав він. — Ці не для твоїх очей.

Але Рурахель лишилась. У її очах на мить блиснула хижа аура, — розбійники завмерли. Вона ступила вперед, і всі троє — Лія, Дерік, і навіть вітер — відчули від неї ту саму небезпеку, яку раніше приховувала.

Вогонь, світло, метал і кров — усе злилося в один миготливий хаос. Через кілька хвилин — тиша.

Лія втомлено опустила руку, повертаючи волосся до звичного каштанового відтінку.

— Нам треба вирушати звідси завтра рано, — тихо сказала вона. — Тут буде багато питань, коли знайдуть тіла.

Дерік витер меч, поглянув на Рурахель:

— Ти не проста мандрівниця, Ру. Але я не питатиму.

Рурахель зустріла його погляд.

— І я теж не питатиму, хто ви.

Він ледь усміхнувся.

— Тоді ми розуміємо одне одного.

Коли всі повернулися всередину, Рурахель довго не спала. Вона знала, що ці двоє — не звичайна пара.

Вона відчувала: їхня магія і меч — з одного дому, з іншого світу.

З того світу, куди, можливо, її власна дорога ще приведе.