8.2. Ранок після сутички. Дорога на північ.

Сонце тільки сходило, розфарбовуючи небо рожевими й золотими відтінками. Роса ще блищала на траві, коли подорожні знову сіли на повозку. Село, де вони заночували, залишилося позаду — кілька хат, старий млин і запах диму від ранкових печей.

Рурахель сиділа ближче до краю, спостерігаючи за дорогою. Вона не знімала плаща, її волосся було скуйовджене, але очі — холодно ясні, насторожені. Ніхто не наважувався першим заговорити до неї, поки молодий хлопець, Аден, нарешті не витримав.

— Ти… не місцева, так? — тихо спитав він, дивлячись перед собою.

Рурахель не відповіла одразу.

— А схоже, що місцева? — спокійно кинула вона.

Лірі, яка сиділа поруч, усміхнулася, хоч і трохи скуто.

— Не зовсім. У тебе… інший погляд. Як у тих, хто бачив більше, ніж хотів би.

Рурахель злегка підняла брову, не заперечуючи.

— А ви куди прямуєте? — перевела вона тему.

Аден відповів коротко:

— У порт. На корабель до королівства Мелія.

Це слово змусило її насторожитись. Мелія. Королівство, про яке вона вже чула від торговців — сильне, горде, майже закрите для чужинців. Саме туди вела її дорога.

— І ви теж туди? — запитала Лірі, глянувши на неї уважно.

Рурахель трохи замовкла, вдивляючись у далечінь, де крізь туман проглядали обриси гір.

— Можливо, — нарешті сказала вона.

— Якщо доля дозволить.

Повозка підстрибнула на камінні, і розмова стихла. Лише звук копит і легкий вітер супроводжували їх далі.

Коли зупинилися біля струмка, щоб напоїти коней, Аден підійшов до неї ще раз.

— Учора… коли ти билася, — почав він, трохи вагаючись, — ти рухалась як солдат. Але в тебе не було зброї.

Рурахель кинула на нього короткий погляд:

— Не завжди потрібно мати зброю, щоб вижити.

— Ти небезпечна, Ру, — прошепотів він, але не з погрозою, а з повагою.

Вона ледь посміхнулася краєм губ.

— Тільки для тих, хто заслуговує.