Глава 8.1. Дорога на схід. Повозка, запилений шлях, вечір

Повозка тихо котилася кам’янистою дорогою. Сонце вже торкалося обрію, забарвлюючи небо в теплий мідний колір. Рурахель сиділа на дерев’яній лаві, загорнувшись у плащ, намагаючись не привертати зайвої уваги. Її обличчя здавалося спокійним, але очі — холодно настороженими, як у людини, що давно навчилась чекати удару.

Її думки кружляли навколо одного — куди далі?

Вона знала, що назад дороги немає. Імперія залишилася позаду — разом з колишнім ім’ям, гордістю, славою, брехнею… і гріхами.

Коли повозку спинили розбійники, більшість пасажирів злякано відсахнулась. Дехто закричав. Але Рурахель не ворухнулась. Вона тільки повільно підняла голову, коли один із нападників грубо схопив її за руку.

— Ти що, глуха, красуне? — гаркнув він, намагаючись витягти її з повозки.

І тоді все сталося миттєво.

Рух — різкий, точний, як у навченої бійчині. Вона вивернулась, схопила його за зап’ясток, удар — коліном у живіт, розворот — і вже інший нападник лежав на землі, не розуміючи, як.

В її тілі прокинулося щось старе, забуте — пам’ять м’язів. Те, що знала справжня Рурахель у дитинстві, але Рейчел, що тепер жила в цьому тілі, навіть не здогадувалася.

Повітря стало густішим. Люди на возі притихли — від неї йшла дивна, хижа аура, як від дикої тварини, що ось-ось розірве кайдани. Навіть нападники відступили, збиті з пантелику.

Вона стояла посеред дороги, дихаючи рівно, немов нічого не сталося.

— Як добратися до півночі? — запитала вона холодно, обертаючись до одного з поранених.

— Д-д… до порту… ще три містечка… — пробурмотів той, задкуючи.

Рурахель коротко кивнула й повернулась до повозки.

— Їдемо далі, — тихо сказала вона.

Під вечір, коли нарешті зупинились біля невеликого села, двоє молодих подорожніх — хлопець і дівчина, що сиділи поруч із нею, обережно підійшли.

— Ти… добре володієш мечем, — несміливо сказала дівчина.

— Колись учили, — відповіла Рурахель коротко.

— Ми — Аден і Лірі, — представився хлопець, міцно стиснувши ремінь меча на боці. — А тебе як звати?

— Ру, — після короткої паузи відповіла вона.

Ім’я прозвучало дивно знайомо. Лірі навіть усміхнулась:

— Гарне ім’я. Просте, але сильне.

Рурахель лише кивнула, відводячи погляд у бік заходу сонця.

Вона ще не знала, що ці двоє стануть її новими союзниками.

Але десь глибоко, у темних глибинах серця, відчувала — це не випадковість.