Глава 7. Новини, яких не чекала

Ранкове світло м’яко проникало крізь вузьке вікно. Запах свіжоспеченого хліба наповнював кімнату. Рурахель повільно відкрила очі, прислухаючись до шуму знизу — у залі заїзду вже гомоніли відвідувачі.

Вона вмилася прохолодною водою, перев’язала волосся темною стрічкою й спустилася сходами.

Господиня, жвава жінка із круглим обличчям, одразу впізнала її.

— О, пані мандрівнице, вам поснідати?

— Так, дякую, — відповіла Рурахель, сідаючи біля вікна.

Їй принесли гарячий чай, яйця та хліб із маслом. Здавалося, це був звичайний ранок, але за сусіднім столиком двоє чоловіків розмовляли пошепки, і їхні слова змусили Рурахель завмерти.

— Кажуть, учора в імперії сталося щось неймовірне…

— Ти про ту леді з південного крила? — тихо перепитав другий. — Кажуть, вона померла.

— Так, і то жахливо. Але, здається, імператор наказав не влаштовувати похорон. Наче вона для нього й не існувала…

Рурахель опустила погляд у чашку. Її пальці трохи здригнулися.

“Отже, офіційно я мертва…”

Слова лягли холодом десь глибоко всередині.

Вона мала б відчути полегшення — нарешті ніхто не впізнає, ніхто не шукатиме. Але замість того — лише порожнеча.

— А дітей, кажуть, забрав сам імператор, — продовжував один із чоловіків. — І тепер вони живуть у палаці.

— Такі крихітні, а вже спадкоємці імператорської крові… Хто б подумав.

Рурахель ледве стримала сльози.

Вона притиснула руку до грудей — там, де боліло найсильніше.

“Отже, все справді йде за сюжетом… Вони живуть у палаці, і це добре. Їм буде краще без мене.”

Господиня підійшла, поставила на стіл ще одну чашку чаю.

— Ви б, пані, обережніше ходили дорогами, — мовила вона доброзичливо. — Кажуть, на сході знову активізувалися розбійники.

— На сході? — перепитала Рурахель, приглушено.

— Авжеж. Кажуть, навіть поблизу перевалу Сіар з’явилися.

Рурахель кивнула, дякуючи.

“Туди мені й треба… на схід, через перевал.”

Вона піднялася з-за столу, заплатила й вийшла надвір.

Повітря було свіже, вітер піднімав пилюку з дороги.

Десь у далині чувся дзвін храму.

— “Мертва жінка не може повернутися,” — тихо прошепотіла вона. — “Але, можливо, мертва може спокутувати.”

Рурахель накинула капюшон і рушила до воріт міста, залишаючи за собою заїзд і спогади.

Вона ще не знала, що цей шлях приведе її не просто до нового життя — а до тих, кого вона поклялася захистити, навіть із тіні.